Я, «Побєда» і Берлін: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ліпше приймати рішення по мірі того, як виникає необхідність, а не наперед, — заспокоїв я сам себе такою аксіомою і проїхав пів-Польщі на автоматі, не розуміючи, як мені це вдалося.

За всю дорогу я прекрасно поснідав, пообідав і повечеряв шоколадним батончиком і тим самим позбавив себе неприємності зупинятися в дорозі попісяти і покакати, тим самим нещадно гаючи дорогоцінний час, якого в мене в принципі до голодної смерті було ще доооооооооо… херіща. Я зупинився в селі Суфчин перед Жешувом, до якого мені чудом вистачило пального, позаяк їхав я, дякуючи побєдовській закалці, в основному, накатом. Заїхав на гору — виключив мотор, з'їхав з гори — включив мотор. У селі Суфчин біля автобусної зупинки з надписом «Лірой» був шрот, на якому продавалося як ліпше, так і звичайне беушне автомобільне гімно, що притарабанили передбачливі поляки з Заходу. Я став перед воротами і зайшов у двір будинку. Зненацька до мене підбіг пес, завбільшки з коня Пржевальського. Я проігнорував його присутність, що зламало його псячу логіку: втікають — доганяй. Питання постало тепер по-інакшому: послали — йди на… Пес потребував довгих століть свого роду, щоби його мозок був спроможний реагувати адекватно на такі проблеми. Позаяк цей багаж знань був у нього відсутній, пес підібгав свій кінський хвіст і потрусив целюлітною сракою в величезну утеплену будку, в якій з радістю б зажив і я. Господар, в шльопках, вирулив на середину подвір'я, з подивом глянув на собаку, а потім на мене:

— Як ти єще жиєш? — привітався він.

— Он мнє хиба покохав, — привітався я.

— Цо ти тутай шукаш? — спитав він.

— Я спшедає опони, бардзо добре опони[38], — відповів я.

— Покаж, — попросив він.

Я показав чотири офігенних колеса від «джипа», шістнадцятого радіуса, з німецької мусорки.

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обурення, власник звалки. — Дає ці за то по 30 звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшенна мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назвати. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, що вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

— Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

— А тобі що до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

— Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

— Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

— Який то товар в п…у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

— Хлопці в мами на городі. Ми — ПАЦАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

— То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, що то за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші прибамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-транзит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І що тепер? — Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.

Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів:

— Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

— Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

[38] Я продаю покришки, дуже гарні покришки.