Я, «Побєда» і Берлін: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скряба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

— Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

— Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

Місто, в якому не ходять гроші

Життя підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятуватися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахнутися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, насправді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боячись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годину четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичікувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хочеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.

— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочувались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Mapro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З протилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла виглядати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях — помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розуміючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбленої роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з комфортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і замість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.

— Фу! - вирвалося з горла разом з непривабливим запахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. Її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнатну квартиру із ще більшою ванною джакузі, у якій та проводила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ранку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча догадок миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на екран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про що в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Аліса взяла конверт у руки і розірвала — так само не відриваючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опустила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, холодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був квиток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Аліса ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за іншим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користувалася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка скотина так рано?

— Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

— Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зранку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

— Культура мови — то твоя фішка. В мене якась містика — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.

— Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

— Нє!

— Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

— Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я поміняла замок. То могла бути — або ти, або ти!

— Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухавці пішли гудки.

«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До поїзда залишалося менше години. Можна було просто порвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її на вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона пробувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Холодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її обличчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

— Що ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямувавши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшовши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по сходах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таскають у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її крамом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» — віддав перерваний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки — чого я сюди приперлася? — вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Видно, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянувши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз…

До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.