Був і такий редактор.
— Товаришу редактор! Коли буде передова?
— А газета хіба виходить? — запитує редактор.
— Не виходить, бо нема передової!
— А раз не виходить, так навіщо ж передова?
За дванадцять років безперервної технічної роботи в апараті редакційному було всього!
Проте з яким захопленням згадуються ці роки!
Стінних газет тоді в наших редакціях не було.
От я взяв та й написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні. Про всілякі такі курйозні, більшменш типові явища в редакційній нашій роботі, про чудернацькі вчинки різних редакційних співробітниківдиваків (а де їх, скажіть, нема?!).
Сміху було, хоч лопатами вигортай!
Але це мене і згубило!
Уже редактори почали:
— Ви вмієте, та не хочете!
— От на таку тему треба фейлетона! Розумієте, треба!
— Та не вийде в мене!
— А ви спробуйте! Про редакційні справи ж вийшло! Напишіть!
Почав писати.
Іноді виходило, іноді не виходило… Згодом почало частіше «виходити», ніж «не виходити». Почалося частіше братися за Гоголя, за Щедріна і за Чехова…
Читав, думав: «Чому смішно? Звідки сміх?»
Діставав словники, збірники приказок… і т. д. і т. ін.
І прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по поїздах, — чому сміються, чого так весело?.. І записував.
Чому я про все це пишу?
Ми ж з вами бесідуємо про те, як я починав свою роботу в українській сатирикогумористичній літературі. Я не можу вам сказати, чи всі так починають і чи взагалі так слід починати.
Я не маю сумніву в тому, що тепер, коли ми маємо інститути літератури, інститути та факультети журналістики, нашій молоді буде значно легше починати, ніж було нам.
Те, до чого доводилося доходити навпомацки, не маючи й отакусінького під собою теоретичного грунту, те для наших молодих товаришів буде висвітлене у вишах.
Буде основа, на якій уже вишиватимуться візерунки.
А ми — самі снували, самі й вишивали.
— Розмови розмовами, а як же все-таки пишуться фейлетони? Як?
А давайте я вас запитаю:
— Чому один письменник пише романи, другий — вірші, третій — драми, комедії і т. д. і т. ін.?