Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті,— і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?
«Працюватиму, — думав я собі,— а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»
Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.
Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід і перед світом другого дня приходив додому. Життя минало в редакції.
Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.
Не одночасово, розуміється…
А от одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.
Попрацювалося, — нема де правди діти!
Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.
Я в «Селянській правді» працював за секретаря. Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:
— Драстуйте! Я — ваш редактор!
— Дуже приємно!
Дивишся, за місяцьпівтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.
Редакторами «Селянської правди» довгий час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.
— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!
Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.
Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:
— Ви робіть, а я забіжу перегляну!
— А передова!
— І передову напишіть!
— А про що?
— Пишіть про кооперацію!
— Та минулого разу писали про кооперацію!
— Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію! Обов'язково було редактор забіжить переглянути передову.
— Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!
— Як нема?
— У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Черзоної Армії!»
Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все 'дно кінець додавався обов'язково: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».
— Та якось воно тут вроді…
— Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає, та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово, воно своє робить!