Індійські народні казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш — доведеться чекати наступного дня.

Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега.

Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе:

— Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка!

«Отепер ти вже будеш моє! — зловтішно подумав крокодил. — Я напускаю стільки бульбашок, що ти повіриш, ніби тут аж кишить крабів, і кинешся їх ловити. Отут я тебе і впіймаю!»

І крокодил став пускати бульбашки, та так ревно, аж вода довкола закипіла. А шакаленя, звичайно, відразу збагнуло, що це значить. Воно відбігло трохи й весело засміялося:

— Прощавай, шановний крокодиле! Доведеться тобі й сьогодні лягати спати голодному! Тож бувай!

Крокодил, не витримавши, вистромив з води свою зубату пащу й люто заревів:

— Все одно не минути тобі моїх зубів! Отоді вже я з тебе посміюся, отоді вже я все пригадаю тобі! Я відкушу тобі голову!

«Ай справді, — подумало шакаленя, — коли я щодня ходитиму сюди, він таки спіймає мене і з'їсть. Піду-но краще в джунглі, тим більше, що вже достигли лісові плоди; поласую ними».

Так шакаленя і зробило — почало щодня ходити в ліс.

Крокодил чекав-чекав шакаленя, підстерігав його, підстерігав, та воно не з'являлося. І тоді крокодил вирішив спіймати його на суші.

Якось удосвіта приповз крокодил до величезної смокви. Земля під нею була всипана запашними, спілими ягодами. Крокодил зібрав їх на купу, а сам сховався за нею.

Чекати довелося недовго: незабаром на стежку вибігло шакаленя. Воно ще здалеку помітило велику купу смоков, які манили до себе, але водночас і здивувалося: хто ж це так ретельно зібрав і склав їх на купу? Чи не крокодил часом?

Щоб перевірити свій здогад, шакаленя вигукнуло:

— І звідки тут взялося стільки смоков? Мабуть, вони гнилі, і їх не можна їсти. Спілі смокви, коли падають на землю, то котяться в різні боки. А ці лежать купою, нікуди не котяться. Їх і їсти небезпечно — чого доброго, ще отруїшся!

«Зроблю-но я так, щоб смокви покотилися в різні боки, — подумав крокодил. — Отоді вже поласую клятим шакаленям!»

Крокодил ворухнув пащею купу, і смокви покотилися в різні боки. Шакаленя миттю відбігло на безпечну відстань і гукнуло:

— Спасибі тобі, крокодиле, що ти анітрохи не розумнішаєш! Посидь голодний і сьогодні, тобі не первина!

І шакаленя побігло своєю дорогою.

Наступного дня крокодил, якому кортіло помститися шакаленяті, приповз до нори, де жив його найзапекліший ворог. Нора була під корінням могутнього дерева, глибока й простора. Крокодил заліз у нору, але в ній нікого не було — шакаленя, певно, ще не повернулося з полювання.

«Нічого, — подумав крокодил, — поспішати мені немає куди, почекаю. Тепер шакаленя нікуди від мене не дінеться. Рано чи пізно, а додому воно таки прийде!»

Чекати довелося недовго: шакаленя, сите й веселе, поверталося додому, мугикаючи якусь пісеньку — йому пощастило знайти цілий кетяг запашних і смачних бананів. Воно підійшло до своєї нори — коли зненацька помітило якісь дивні сліди. Таких йому в джунглях бачити ще не доводилось.

«Чиї це сліди? Чи не заліз часом у мою нору якийсь невідомий звір?» — подумало шакаленя й вирішило перевірити свою підозру.

— Добридень тобі, моя затишна хатко! — загукало шакаленя. — Чого це ти сьогодні зустрічаєш мене мовчанкою? Може, не впізнала мене? Адже досі ти щоразу подавала голос, коли я підходило до тебе! Чи не сталося часом якоїсь біди, якогось лиха?

— Добридень тобі, мій славний господарю! — загорлав у відповідь крокодил. — Ніякого лиха не сталося, я впізнала тебе! Тож сміло залазь у свою затишну, привітну хатинку!

Шакаленя відразу впізнало крокодилячий голос, проте, ніби нічого не сталося, мовило:

— Та зараз, хатонько люба, зачекай! От тільки назбираю хмизу, щоб зварити собі обід!

І воно почало хутенько збирати хмиз та зносити його до нори. А коли назносило вдосталь, обклало тим хмизом нору й підпалило.

Крокодил, що сидів у норі та ласо облизувався, мріючи, як смачно пообідає шакаленям, як пригадає йому всі його знущання та насмішки, схаменувся лише тоді, як їдкий дим заповнив нору. Крокодилові стало нічим дихати.