Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Антоєвич хоч і купець, проте у військовій справі дещо тямив — життя змусило. Король рубав хвоста! Він відгородився від противника річкою, по якій іде крига... Якщо Кулпа зуміє повторити трюк із мостом, то розвідка повідомить угорців, і ті атакують татар під час переправи, громитимуть частинами.

Чекати ж кінця льодоходу Кулпа не зможе  — адже він збирав тумен тоді, коли вже панував голод. Тобто великих запасів провіанту в нього немає. Не прогодує він військо й коштом місцевого населення, яке вже пограбували угорці.

Кілька днів  — і Кулпа муситиме або повернути назад, або йти найкоротшим шляхом грабувати Люблінщину. Найпевніше станеться друге, бо в тумені Ногая також голод.

Тож далі піде цілком безпечний відступ.

Чотири фігури кралися лівим берегом річки. Вони підійшли майже до самого села (здається, воно називалося Лукно). Угорці там, зрозуміло, не помістилися,  — і село оточив великий табір.

Король Людовик, який мав більше легкої кінноти, аніж будь-який інший європейський монарх, розкидав легкі корогви вверх і вниз за течією, отож велике військо не змогло б почати переправу непоміченим. А на дрібні групи можна було й уваги не звертати. Тим паче що вони поки не з'являлися.

 — Так я й думав.

Ніхто Павла й не перепитував, усе було очевидно: у вузькому місці крижини налетіли одна на одну, утворивши тимчасово затор.

 — Далі я піду сам.

Воронко й сам не чекав, що скаже таке. Але сказав.

Усі вклякли на місці.

 — Подивися на табір,  — вивідач звертався лише до одного Єлизара.  — Там пройдуть четверо?

Мовчанка.

Усім  — навіть Ярошеві  — зрозуміло, що не пройдуть.

 — Ти колись стріляв із сифона?

 — Воєвода пояснив...  — хриплий голос у старого.

 — А мені доводилося. Дай сюди. Почекайте тут. Якщо напорюся на околиці, то, може, устигну втекти. Чекайте з кіньми.

Він не напоровся.

Село  — як більшість у ті часи  — було невелике, всього шість хаток. І ці шість хаток були взяті у три кільця. Де король  — зрозуміло: там, де більше охорони.

Воронко немов перетворився на безплотну тінь. Пройти неможливо. Ні, можливо... Неможливо пройти й повернутися, але це було зрозуміло із самого початку.

Павло повз.

Вартові, як це було заведено й тоді, і набагато пізніше, увесь час перегукувалися. У цьому був сенс: якщо когось знімуть, то це стане зрозуміло через одну-дві хвилини, коли той не відповість на черговий оклик.

Але був і мінус  — Воронку й голови піднімати не треба було.

Нарешті, завмер.

Він наблизився до хати, зайнятої королем, іззаду.

Хата не бідна, не селянин простий тут жив, а, мабуть, якийсь слуга панський. Вікно, затягнуте воловим пухирем, світилося, і досвід підказував вивідачу, що там горить не лучина й навіть не свічка, а справжній світильник, заправлений олією.

Ось вогник погас  — король зволив заснути.

Вартовий ходив по цей бік плоту, тож підійти навіть на сто кроків непоміченим було неможливо.

Кожні півтори-дві хвилини ліворуч, із-за кущів, долинав голос, вартовий відповідав, його крик підхоплювали далі праворуч.

Павло прочитав «отченаш». Йому було страшно, дуже страшно, але хто ж, якщо не він?