Облога Белза: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А тиша, що запанувала в наметі, уже була відповіддю.

 — Кажіть.

 — Та із самою бомбардою нічого не зробили. Зарядну камору втопили, до того ж ніхто точно не бачив, де саме.

А це вже не має значення, бо той штучний рів, який утворився через підпалений хмиз, на такій відстані, що туди можна з валів не лише дострелити, каменем докинути.

Без зарядної камори гармата  — як лук без тятиви. На майбутнє — на кожну гармату треба мати дві-три камори.

Треба відступати. Це рішення спочатку прийшло до Людовика, і лише потім він згадав аргументи.

Невдача під Брацлавом. І неминучий тепер татарський набіг на Угорщину. Так, на перший погляд падіння Белза перекриє ці удари по престижу, але це лише в тому разі, якщо місто впаде сьогодні. Від сили завтра. Бо якщо таяння снігів та криги, розлив річок застануть військо далеко від Угорщини, то значна затримка та великі втрати від голоду та хвороб неминучі.

А кожен день затримки підкріпить позиції брата Стефана. Він мусить якомога скоріше повернутися, не дати Стефанові схилити на свій бік жодну із двох відступних армій (із Неаполя та з-під Брацлава), знайти людину на заміну Андре (Царство йому Небесне!)  — магнати мають знати, що є кому очолити противників Стефана в разі його, Людовика, смерті[124]. То треба або штурмувати Белз, або відступати негайно.

Чи можна взяти місто за два дні? Навряд. Поразка штурму  — не лише удар по престижу, а й утрати у відбірному, найвірнішому війську  — кожен боєць якого ой як буде потрібен. Тому залишається один крок. Зробити Белз васальним князівством хоча б формально. Це не лише престиж, а й зачіпка, законний привід, бо звинуватити васала можна завжди.

Князь Семен? А куди він подінеться?

Якщо раніше Лайош із Казимиром і бували в православних церквах, то лише в стаціонарних. До намету  — похідної церкви для волохів, які служать в угорському війську (а їх багато не лише в Мушатовій корогві, а й у власних військах Людовика),  — уперше за час її існування набилося повно угорської та польської знаті.

Перед вівтарем  — князь Семен, який за місяць постарів років на десять. А він і раніше здавався старшим за свої роки. Тихо каже, але й у церкві тихо, якби взимку бували мухи, то політ кожної було б чути.

 — Я, Семен, син Гліба, князь белзький, присягаюся спасінням душі («Як боляче! Тримайся!») і клянуся, що віднині та й поки...

Довго він гадав, що робити. Просто присягнути, а потім послати по патріарха? Той зніме клятву, відпустить гріх. Звісно, відпустить. Найпевніше, навіть покути не накладе. Але щось не давало князеві зупинитися на такому простому виході. Щось неначе тримало його за душу... Оцієї ночі, безсонної ночі, він, здається, знайшов вихід.

 — ...поки живу я на цьому світі, шануватиму і слухатимусь Його милість Лайоша, короля Угорщини, Кроатії та Далмації, як молодший син слухається батька свого. Я вважатиму цю присягу тісною[125] і буду другом друзям мого батька й ворогом його ворогів. Я платитиму данину та на знак свого послуху повішу в Белзі оцю корону,  — князь показав на копію корони, що прикрашала голову Лайоша, хіба що не золоту, а визолочену. Семен вимовляв слова, а в голові билася одна думка: «Триматися! Триматися! Не показати їм!»

...Брама відчинилася, пропустила князя Семена.

 — Він не виконає присяги.

 — Почекай, брате. Щось робиться.

Якась людина  — здається, це був сам Дрозд  — зробила різкий рух, і на мурах загойдалася підвішена на ланцюгові корона.

Воєвода буквально виконав обіцянку свого князя.

Розділ 9

Спроба помсти

Загін боярина Василька Єськовича залишився в окольному місті, бо розбирати завал у брамі ніхто поки що не збирався  — ще, чого доброго, повернеться ворог, не даремно ж Мономах радив не знімати броню зразу ж після перемоги: «Від безпечності гине людина». Через Водну браму теж не пройти  — крига аж дихала. Тому боярину та старому Єлизарові спустили драбину.

Далі сталося диво: обмінявшись із боярином кількома словами, Дрозд відіслав його до князя, а от Єлизара залишив у себе. Відчинив скриньку, витяг коштовний, зі щирого золота, енкалпіон — тобто хрест-мощевик, хрест із порожнім центральним стовпом.

 — Частинка мощів нетлінних святого мученика Бориса. Клянися, що нікому, НІКОМУ не скажеш те, що почуєш сьогодні. Нікому. Єлизар заприсягнувся.

Дрозд помовчав, мабуть, йому було нелегко наважитися сказати таке.

 — Кулпа прислав гінця. Він переслідуватиме Лайоша, якщо вдасться, то поскубе його, а потім піде на Люблін. Бери двох-трьох надійних, таких, що накази виконують, не питаючи навіть згодом, що та як. Не більше від чотирьох, бо там не в чисельності справа буде, а якщо знадобиться  — візьмеш більше в боярина Офанасія. Бери вправних стрільців. І ось це,  — він витяг із лантуха щось, що людина ХХІ століття прийняла б за величезну бляшану воронку, за допомогою яких розливають різні рідини. Тільки заткнуту зверху покришкою, а на покришці  — скоба руків'я.

«Так ось він який  — сифон»[126].

 — Треба вбити Лайоша.

Неправдою було б твердження, що голос Дрозда не тремтів. Думка про можливість убивства монарха, навіть у бою, з одного боку, лякала, з другого  — почасти не лишалося іншого виходу.

[124] Не слід забувати, що в ті часи, наприклад, апендицит чи запалення легенів були стовідсотково смертельними хворобами, тому політики повсякчас тримали в голові можливість смерті свого лідера і програвали варіанти своєї поведінки на такий випадок. Лідер, що не мав спадкоємця, прихильників міг і втратити.

[125] У ті часи часто траплялося, що феодал був васалом кількох сюзеренів відразу. Тісна васальна присяга мала першість проти інших присяг.

[126] Сифон  — вогнемет. У візантійців дійсно були портативні вогнемети, одне зображення яких збереглося. Вони били на кільканадцять метрів, що є загадкою  — саме конструкція вогнемета, а зовсім не склад «грецького вогню», який у східних джерелах називається простим та ясним арабським словом «нафт» (або «нефт»). Незрозуміла конструкція вогнемета. У Китаї з Х ст. вогнемети метали бензин або гас (китайці вміли їх добувати) за допомогою порохового заряду. Проте для портативних сифонів при тодішньому слабкому пороху це, здається, неможливо.