Казки Сельви: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А справа в тому, що за багато років перед тим, крокодили з’їли небожа Сурубіна, і відтоді він не хотів більше з ними знатися. Та хай там як, але всі поспішили до Сурубіна, котрий мешкав у величезному гроті біля берега Парани й завжди спав поруч зі своєю міною. Трапляються риби-сурубіни завдовжки в два метри, і власник міни був одним із них.

— Гей, Сурубіне! — загукали всі крокодили, скупчившись біля гроту й не наважуючись переступити поріг через той прикрий випадок із небожем.

— Хто мене гукає? — озвався Сурубін.

— Це ми, крокодили!

— Я не хочу з вами знатися, — мовив Сурубін спере­сердя.

Тоді старий крокодил переступив поріг гроту й про­казав:

— Це я, Сурубіне! Твій приятель-крокодил, котрий подорожував із тобою до моря.

Почувши знайомий голос, Сурубін виліз із гроту.

— Ох, я тебе не впізнав, — лагідно звернувся він до старого приятеля. — Чого ти хочеш?

— Ми хочемо попросити в тебе міну. Військовий корабель плаває по нашій річці та лякає риб. Це справжній військовий корабель, броненосець. Ми зробили загату, але він зруйнував її. Тоді ми зробили нову загату, але він зруйнував і цю. Риби подалися геть, і ми помираємо від голоду. Дай нам міну, і ми потопимо броненосець.

Почувши таке, Сурубін замислився. Він довго щось обмірковував, та нарешті проказав:

— Гаразд, я дам вам міну, хоча не забув, як ви вчинили з синком мого брата. Хто з вас уміє підривати міни?

Жоден крокодил не знав, як це робиться, тож усі похнюплено мовчали.

— Гаразд, — знову проказав Сурубін і з погордою додав, — я сам її підірву. Я знаю, як це робиться.­

І вони вирушили в путь. Крокодили попричіплялися одні до одних — хвіст одного тримався на шиї другого, а хвіст цього другого на шиї третього крокодила — і так вони утворили ланцюг завдовжки в квадру[5]. Здоровань Сурубін виштовхав міну на течію й підплив під неї, щоб міна, лежачи на його хребті, трималася на поверхні води. А що ліан, якими крокодили попричіплялися одні до одних, більше не залишилося, Сурубін вхопився щелепами за хвіст останнього крокодила, і ті зірвалися з місця. Сурубін тримав міну, а передні крокодили тягнули цей ланцюг, біжучи берегом. Вони дерлися вгору й спускалися донизу, перестрибували через каміння, підштовхуючи в такий спосіб міну, яка, завдяки їхній швидкості, рухалася вперед, збурюючи довкола себе воду, наче справжній пароплав. На другий день удосвіта вони дісталися до того місця, де спорудили останню загату, й заходилися будувати нову, потужнішу за попередні, бо, за порадою Сурубіна, припасували стовбури щільно одні до одних. Це була й справді чудова загата.

Минуло не більше години відтоді, як крокодили встановили останній стовбур, коли знову з’явився військовий корабель, і шлюпка з офіцером та вісьмома матросами наблизилася до загати. Крокодили повилазили на стовбури й повистромляли з-за них голови.

— Гей, крокодили! — гукнув офіцер.

— В чому справа?

— Ви знову збудували загату?

— Авжеж, знову!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Приберіть її!

— Нізащо!

— Не приберете?

— Ні!

— Гаразд, тоді послухайте, що я вам скажу, — мовив офіцер. — Ми розтрощимо цю загату, а щоб вам не спало на думку спорудити ще одну, розтрощимо потім з гармат і вас. Жодного не залишимо живим — ні великого, ні малого, ні товстого, ні худого, ні молодого, ні старого, як оцей старезний крокодил, у якого залишилися тільки два кутні зуби.

А старий мудрий крокодил, бачачи, що офіцер глузує з нього, мовив:

— Це правда, що в мене залишилося мало зубів та й ті пощерблені. Та знаєте, що їстимуть завтра ці зуби? — проказавши це, старигань розтулив величезну пащу.

— Що? — озвалися матроси.

[5] Квадра — міра довжини, що дорівнює 125 метрам.