Казки Сельви: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Старший єнотик, який полюбляв їсти жуків, заходився шукати їх серед гнилого гілля та бур’яну і познаходив стільки, що їв-їв, аж поки заснув. Середульший, котрому найбільше подобалося ласувати фруктами, наївся досхочу помаранчів, бо, як це часто трапляється в Парагваї та провінції Місьйонес, той помаранчевий гай простягнувся посеред сельви, і люди не потикалися туди. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, хоч блукав цілий день, та розшукав тільки два гнізда — одне туканове[6], в якому лежало три яєчка, а друге — горлиці, там яєчок виявилося лише два. Загалом їх було п’ять маленьких яєчок, а цього замало, щоб наїстися, тож надвечір єнотик відчував такий самий голод, що й уранці. Він сумно сидів собі на узліссі, звідки було добре видно село, й розмірковував про материну пересторогу:

«Чого це мама не хотіла, щоб я шукав пташині гнізда в селі?»

Він саме думав про це, коли раптом здаля до нього долинув спів якоїсь пташини.

— Як голосно співає! — захоплено мовив єнотик. — Мабуть, і яєчка в її гнізді великі-превеликі!

Спів почувся знову. І в ту ж мить єнотик кинувся бігти через сельву, щоб скоротити путь, бо спів лунав десь праворуч. Сонце вже сідало, а єнотик біг щодуху, задерши хвоста. Нарешті він дістався узлісся й глянув у бік села. Вдалині єнотик завважив людську оселю й чоловіка в чоботах, який вів за вуздечку коня. А ще він уздрів великого співаючого птаха і, ляснувши себе лапкою по чолу, проказав:

— Який же я бовдур! Тепер я знаю, що це за пташина. Це півень; мама якось показала мені його з верхів’я дерева. Півні чудово співають, а ще біля них завжди багато курей, які несуть яєчка. Якби ж то я міг поласувати курячими яєч­ками!..

Відомо, що ніщо так не смакує лісовим звірятам, як курячі яєчка. Єнотик пригадав на якусь мить материну пересторогу. Однак хотіння переважило, і він вмостився на узліссі та й став чекати, коли споночіє, щоб податися до курника.

Нарешті запала ніч, і єнотик навшпиньках попрямував до людської оселі. Добувшись до неї, він уважно прислухався: в домі панувала цілковита тиша. Відтак, не тямлячись од радості, — адже тепер він міг з’їсти сто, тисячу, дві тисячі курячих яєчок — єнотик увійшов до курника й одразу біля самісінького входу побачив куряче яєчко, чудове куряче яєчко, що лежало просто на долівці. Єнотик спершу вирішив залишити його на десерт, бо то було дуже велике яєчко, але в ту ж таки мить його рот наповнився слиною, і єнотик встромив у яєчко зуби.

Та щойно він це зробив, коли — бах! — щось сильно вдарило його по писку, і єнотик відчув нестерпний біль.

— Мамо! Мамо! — заволав він, не тямлячись од болю та стрибаючи в різні боки. Але щось міцно тримало його, не даючи вивільнитися, і в ту ж таки мить єнотик почув хрипкий собачий гавкіт.

Поки єнотик чекав на узліссі, коли споночіє, щоб податися до курника, господар дому бавився на траві зі своїми дітьми — двома білявими створіннями п’яти та шести років, котрі, сміючись, бігали, падали, підводилися, а тоді знову бігали й падали. І їхній тато теж падав на радість малюкам. А коли споночіло, вони припинили гру, і чоловік мовив:

— А зараз я піду наставлю пастку, щоб упіймати ласицю, яка краде курчат і курячі яйця.

І він пішов та наставив пастку. Потім сім’я повечеряла та полягала спати. Однак дітлахи ніяк не могли заснути, вони стрибали з ліжка на ліжко, плутаючись у нічних сорочках. Батько щось читав у їдальні і не заважав малечі пустувати. Аж раптом дітлахи перестали стрибати й закричали:

— Тату! Ласиця потрапила у пастку! Туке гавкає! Ми теж хочемо піти подивитися, тату!

Батько погодився за умови, що дітлахи взують сандалі: він ніколи не дозволяв їм ходити босоніж вечорами, оскільки боявся, що малих може вкусити змія.

Отож діти пішли до курника. І що ж вони там побачили? Вони побачили, як батько, нахилившись, однією рукою стримує собаку, а другою піднімає за хвіст єнота, вірніше маленького єнотика, який відчайдушно вищить чи то цвірчить, мов цвіркун.

— Тату, не вбивай його! — зарепетували дітлахи. — Він такий маленький! Віддай його нам!

— Гаразд, я віддам його вам, — погодився батько. — Тільки добре дбайте про нього, а головне, не забувайте, що єноти п’ють воду так само, як і ви.

Він сказав це тому, що приніс їм якось дитинча дикої кішки, і малюки годували його м’ясом, яке таскали з холодильника, але не давали води, і звірятко померло.

Нарешті малюки посадили єнотика до клітки, що стояла біля курника і де колись жило дитинча дикої кішки, й знову полягали спати.

А коли вже перейшло за північ і навкруги запала цілковита тиша, єнотик, тільце якого дуже боліло в тому місці, де його прищикнула пастка, завважив у місячному сяєві три тіні, що сторожко підкрадалися до його клітки. Серце в бідолашного єнотика закалатало, коли він упізнав матір і двох братиків, які шукали його.

— Мамо! Мамо! — тихенько озвався бранець, аби не наробити галасу. — Я тут! Заберіть мене звідси! Я не хочу тут залишатися, ма...мо!.. — і він невтішно заплакав.

Та хай там що, а єноти зраділи зустрічі й ніжно терлися писками одні об одних.

А потому негайно заходилися визволяти бранця. Спершу вони намірилися були прогризти дротяну сітку, тож усі четверо довго працювали зубами, але намарно. Тоді матері сяйнула щаслива думка, і вона проказала:

— Треба пошукати інструменти цього чоловіка. Люди мають інструменти, щоб перерізати залізо, які звуть напилками. У напилків три боки, як у гримучої змії. Їх треба рухати туди-сюди. Ходімо на пошуки!

Єноти подалися до майстерні господаря й повернулися з напилком. Вирішивши, що одному забракне сил для такої роботи, єноти втрьох ухопилися за напилок і почали пиляти. Вони дуже старалися, тож уся клітка ходила ходором та ще й жахливо рипіла. Гамір зчинився такий, що собака прокинувся й хрипко загавкав. Втім єноти не стали чекати, поки пес зажадає від них пояснень через цей шарварок, — кинувши напилок, вони дременули до лісу.

Наступного дня дітлахи зрана пішли подивитися на свого гостя, а той сидів у клітці із засмученим видом.

— Як ми його назвемо? — запитала дівчинка в братика.

— Я знаю! — озвався хлопчик. — Ми назвемо його Сімнадцять!

Чому Сімнадцять? Жоден із лісових звірів не мав такого чудернацького імені. Але хлопчик саме вчився рахувати і, можливо, йому чимось сподобалося це число.

[6] Тукан — південноамериканський птах.