Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вона надто сильно вірила в казки, — сказав я. — Вірила у світ уявних образів. Але ж так не могло тривати вічно. Для того, щоб так було, треба дотримуватися правил. Та не всі на це здатні. Помилишся в клієнтові — й тобі кінець…

— Дивина та й годі! — сказав Ґотанда. — Чого це така вродлива й розумна дівчина подалася в повії? Незрозуміло. Вона могла б забезпечити собі порядніше життя. Могла б улаштуватися на пристойну роботу або підхопити собі якого-небудь багача. Могла б стати фотомоделлю. Але навіщо працювати повією? Звісно, заробляла добрі гроші. Та вони, здається, її не дуже цікавили. Можливо, як ти казав, їй хотілося казки…

— Можливо, — погодився я. — Як тобі. Як мені. Як усім іншим людям. Усі хочуть казки, та кожне шукає її по-своєму. А тому часто виникають між ними непорозуміння. І навіть доходить до вбивства.

Я зупинився перед готелем «Нью-Ґранд».

— Слухай, може, й ти заночуєш тут сьогодні? — спитав він. — Думаю, номер знайдеться. Замовимо випивку в номер, побалакаємо. Бо все одно я відразу не засну.

Я похитав головою.

— Випити ми ще встигнемо іншим разом. А сьогодні я трохи втомився. Зараз я з радістю поїхав би додому й, ні про що не думаючи, заснув би міцним сном.

— Зрозуміло, — відповів він. — Дякую, що довіз. Сьогодні всю дорогу я, здається, торочив тобі всяку нісенітницю.

— І ти втомився, — сказав я. — А про покійну зараз не думай. Вона нікуди не дінеться. Трохи перепочинь, а вже тоді думай про неї. Ти мене розумієш? Вона мертва. Безповоротно, остаточно. Її труп розтяли, заморозили. І ніякі твої докори сумління її не воскресять.

Ґотанда кивнув.

— Я добре розумію, що ти кажеш.

— На добраніч! — сказав я.

— Я в боргу перед тобою, — подякував він.

— Наступного разу запалиш газовий пальник — і ми з тобою квити.

Усміхаючись, він уже збирався вилазити з автомобіля, як раптом ніби щось пригадав і подивився на мене.

— Дивна річ, але на світі, крім тебе, нема людини, яку я міг би назвати другом. Хоча через двадцять років я зустрічався з тобою лише двічі. Дивина та й годі…

По цих словах він вийшов із автомобіля і, піднявши комір плаща, крізь весняну мжичку попрямував до входу в готель «Нью-Ґранд». «Як у кіно „Касабланка“, — подумав я. Початок прекрасної дружби…»[14]

Річ у тому, що я таки відчував до нього щось подібне. І тому часто розумів, що він має на увазі. Мені здавалося, що зараз нікого, крім нього, я не назвав би своїм другом. І все-таки думав, що це дивно. А в тому, що мені привиділася сцена з фільму «Касабланка», нема його вини.

Слухаючи касету гурту «Sly and the Family Stone» і відбиваючи такт пальцями по керму, я поїхав назад до Токіо. Добра стара пісня «Everyday People»[15]…

Дощ усе сіявся-сіявся, тихо й одноманітно. Лагідний, м’який дощ, од якого вночі із зерен прокльовуються паростки. «Померла безповоротно, остаточно», — сказав я сам собі. «Краще б я заночував у тому готелі й попив віскі разом із Ґотандою», — раптом подумав я. Нас пов’язували між собою чотири речі. Перша — ми разом виконували лабораторні роботи в кабінеті природознавства. Друга — обидва розлучились і жили одинаками. Третя — обидва спали з Кікі. Четверта — так само спали з Мей. І от Мей уже мертва. Безповоротно, остаточно. А випити віскі з Ґотандою годилося б. Адже я міг скласти йому гарну компанію. Так чи інакше, мав багато вільного часу й нічого не планував робити завтра. Що ж тоді мене зупинило? «Мабуть, те, що все це неприємно скидалося на сцену з фільму», — дійшов я висновку. Його можна навіть пожаліти. За його надмірну елегантність. Та він у цьому не винен… Мабуть.

Повернувшись у свою квартиру на Сібуя, я став біля вікна й, потягуючи віскі, крізь жалюзі поглядав на швидкісну автостраду. А десь о четвертій відчув, що мене хилить на сон, забравсь у ліжко й заснув.

27

Минув тиждень. Тиждень, упродовж якого весна впевнено захоплювала свої позиції й жодного разу не відступала назад. На відміну від того, що було в березні. Сакура цвіла, а нічні дощі розкидали її пелюстки по всьому місту. Нарешті закінчилися вибори. І почався новий навчальний рік[17]. Відкрився Токійський Діснейленд. Од великого спорту відійшов Б’єрн Борг[18]. У хіт-парадах по радіо перше місце постійно посідав Майкл Джексон. Мертві залишалися мертвими.

Для мене цей тиждень виявився плетеницею безладних, безцільних днів, які нікуди не вели. За цей час я двічі поплавав у басейні. Підстригся в перукарні. Іноді купував газети, але не знаходив жодної замітки про Мей. Напевне, поліція все ще не встановила її особи. Щоразу, купивши газету на станції Сібуя, я заходив у «Данкін Донатс», прочитував її від початку до кінця й викидав в урну. Варті уваги статті мені не попадалися.

У вівторок і четвер зустрічався з Юкі, розмовляв із нею, обідав. А в понеділок, на початку цього тижня, ми виїжджали на автомобілі за місто і всю дорогу слухали музику. Зустріч із Юкі приносила радість. У нас була одна спільна особливість. Ми мали вільний час. Її мати ще не повернулася з-за кордону. Крім неділі та днів зустрічі зі мною, Юкі майже ніколи не виходила з дому. «Бо завжди, коли я прогулююся, який-небудь нероба обов’язково напрошується в наставники», — казала вона.

— Слухай, а чи не поїхати нам у Діснейленд? — запитав я.

— Ні, я туди не хочу! — скривившись, відповіла вона. — Мені там не подобається!

— Що не подобається? Оті м’якенькі, тендітні мікі-мауси, що з комерційною метою розважають дітвору?

— Так, саме вони, — відповіла Юкі.

— Але ж сидіти вдома — шкідливо для здоров’я, — нагадав я.

[14] Слова з кінофільму Майкла Кертиса «Касабланка» (1942), які головний герой говорить поліцейському, що так і не зумів його спіймати.

[15] Звичайні люди (англ.).

[17] Навчальний рік в Японії починається у квітні.

[18] Шведський тенісист.