Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Добрі давні часи! — вирвалося в нього. — Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!

— А здається, наче це було вчора… — сказав я.

Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.

— Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? — сказав він.

— Усі мене не дуже добре розуміють, — відповів я. — Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…

— А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! — сміючись, сказав він. — У моєму світі найкращий жарт — це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…

— А ще краще — покласти справжні.

— І не кажи.

Після того якийсь час ми мовчки слухали музику «Beach Boys». Давні невинні мелодії — «California Girls», «404», «Catch a Wave». Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.

— Що ти пам’ятаєш із шкільних років? — спитав Ґотанда.

— Убогість і жахливість власного існування, — відповів я.

— А ще?

Я на мить замислився.

— Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.

— Чого це? — здивовано спитав він.

— Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.

— Ну, це ти трохи перегнув! — сміючись, заперечив він. — Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив — усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. — Він зчепив пальці на коліні й якусь мить на них дивився. — Та я не такий фальшивий, як ти думаєш. Насправді чи, точніше, від природи. Я по-своєму чесна, пряма людина, до того ж, і вразлива. Ніколи не жив під маскою…

— Звичайно, — погодився я. — Та я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що ти шикарно запалював газовий пальник, от і все! Настільки шикарно, що радий би побачити ще раз, як ти це робиш.

Ґотанда радісно всміхнувся, зняв окуляри і протер їх носовичком. Протер дуже елегантно.

— Ну що ж, коли-небудь наступного разу я спробую це повторити, — сказав він. — Обов’язково приготую газовий пальник.

— А я принесу подушку на випадок, якщо хтось із дівчат знепритомніє, — пообіцяв я.

— Чудова ідея! — погодився він. І захихикавши, надів окуляри. Потім, трохи подумавши, зменшив гучність магнітофона. — Якщо ти не проти, може, поговоримо зараз про ту людину, яка вмерла?..

— Мей, — відповів я, вдивляючись у двірники по той бік вітрового скла. — Її більше нема. Убили. Задушили панчохою в готелі на Акасака. Убивцю не встановлено.

Ґотанда дивився на мене невидющими очима. Тільки через кілька секунд до нього дійшла суть повідомлення. І тоді його обличчя перекосилося. Наче віконна рама під час великого землетрусу. Я кілька разів зиркав на зміну виразу його обличчя. Здавалося, Ґотанда зазнав шоку.

— Коли її вбили? — спитав він.

Я назвав йому точну дату. Щоб зібратися з думками, він знову замовк.

— Жахливо! — сказав він. І кілька разів похитав головою. — Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… — він знову захитав головою.

— Дівчина що треба, — підтвердив я. — Наче з казки.

Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. «Дивний чоловік!» — подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив — усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.

— Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, — тихо сказав Ґотанда. — Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш «казкою». Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…