Я рушаю.
— Швидше.
Йду швидше.
— Що вам треба? — питаю.
— Не розтуляй рота.
Над головою гуркоче поїзд, ми виходимо з темряви, серце вискакує з моїх грудей. Я жадібно вдивляюсь у все, що мене зараз оточує. На протилежному боці вулиці — житловий комплекс, обнесений парканом, а по цей бік кварталу — ряд контор, які зачиняються о п’ятій.
Манікюрний салон.
Юридичне бюро.
Майстерня з ремонту побутової техніки.
Склад шин.
Цей район — місто-привид, жодної живої душі.
— Бачиш отой бездоріжник? — питає він. Попереду видніється чорний «Лінкольн Навігатор», припаркований на узбіччі. Пищить сигналізація.
— Сідай на місце водія.
— Що б ви там не задумали...
— Або валятимешся отут на тротуарі в калюжі крові.
Я відчиняю дверцята з боку водія і сковзаю за кермо.
— Мій пакет із магазину, — кажу я.
— Бери його, — він всідається позаду мене. — Заводь машину.
Я зачиняю дверцята й кладу пакет «Здорове харчування» на підлогу біля переднього сидіння. У машині так тихо, що я чую власний пульс — швидкий лункий стукіт у барабанну перетинку.
— Чого ти чекаєш? — питає він.
Я натискаю кнопку запуску двигуна.
— Увімкни навігацію.
Я вмикаю.
— Натисни на «попередні пункти призначення».
У мене ніколи не було автомобіля з вмонтованою системою GPS, і я трохи гаюся, шукаючи потрібну вкладку на сенсорному екрані.
На екрані з’являються три адреси. Одна — це моя домашня адреса. Друга — адреса університету, де я працюю.
— Ви що, стежили за мною? — запитую.
— Вибери Пуласкі-драйв.
Я вибираю «1400 вулиця Пуласкі, Чикаго, Іллінойс 60616», не маючи жодного уявлення, де це. GPS жіночим голосом інструктує мене: «По можливості розверніться і проїдьте один кілометр двадцять вісім метрів».
Перемикаю передачу і виїжджаю на темну вулицю.