Темна матерія: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я помічаю нотки роздратування, чи то гніву в його голосі, він явно до чогось веде.

Я намагаюся перевести все на жарт:

— Я засмутив тебе, Раяне? Бо ти наче вважаєш, що я тебе підвів.

— Послухай, я де тільки не викладав: у МІТ[3], Гарварді, Університеті Джона Гопкінса — найкращих навчальних закладах планети. Мені траплялися такі розумаки! Джейсоне, ти міг би перевернути світ, якби вирішив обрати цей шлях. Якби не звертав з дороги. Натомість ти викладаєш фізику майбутнім лікарям і патентним повіреним.

— Не всім же бути суперзірками, як ти, Раяне.

— Якщо тільки ти сам цього не захочеш.

Я допиваю віскі.

— Ну що ж, був радий забігти на вогник, — я злізаю з барного стільця.

— Не треба так, Джейсоне. Я ж до тебе по-доброму.

— Пишаюся тобою, хлопче. Це чесно.

— Джейсоне.

— Дякую за випивку.

Виходжу надвір, прямую тротуаром. Що далі йду від Раяна, то більше навіснію.

І навіть не знаю, на кого злюсь.

Моє обличчя палахкотить.

По спині тече піт.

Втративши пильність, ступаю на пішохідний перехід і в ту ж мить чую, як вищать гальма й шкварчить гума об асфальт. Я повертаюся на звук і ошелешено спостерігаю, як на мене летить таксі.

У вітрове скло, що наближається, дуже чітко бачу таксиста — вусаня з виряченими від жаху очима, який приготувався до зіткнення.

І тут мої долоні впираються в теплий жовтий метал капота, а таксист визирає з вікна й горлає на мене:

— Ти, придурок, ти ледве не здох! Вийми голову з дупи!

Позаду нього починають ревти клаксони.

Я відступаю на тротуар і дивлюся, як відновлюється потік машин.

Водії трьох різних автомобілів люб’язно пригальмовують, щоб я краще розчув, куди саме вони мене посилають.

Від супермаркета «Здорове харчування» пахне, як від гіпі, з якою я зустрічався ще до Даніели — настоєм свіжих продуктів, меленої кави й ефірними оліями.

Переляк після випадку з таксі трохи приглушив моє збудження, і я мляво зазираю до холодильників з морозивом, наче в якомусь тумані чи летаргічному сні.

Коли я виходжу з маркета, надворі стає ще холодніше, різкий вітер задуває з озера, віщуючи гидку зиму, яка маячить просто за рогом.

Напхавши морозивом полотняну торбину, йду додому іншою дорогою. Вона довша на шість кварталів, та програючи у швидкості, я виграю усамітнення. Розмова з Раяном, випадок із таксі — мені потрібен якийсь час, щоб повністю оговтатися.

Я минаю будівельний майданчик, зачинений на ніч, далі, через кілька кварталів, — спортивний майданчик школи, де навчається мій син. Металева дитяча гірка виблискує у світлі вуличного ліхтаря, гойдалки ворушаться од вітру.

У цих осінніх вечорах є якась енергія, яка пробуджує в мені щось первісне. Щось із далекого минулого, з мого дитинства в західній частині штату Айова. Я згадую змагання з футболу в середній школі, прожектори на стадіоні, які освітлюють гравців. Я чую запах достиглих яблук, кислий запах пива з пивних вечірок у кукурудзяних полях. Я відчуваю, як вітер дме мені в обличчя, коли їду нічною сільською дорогою у кузові пікапа. Пилюка кушпелить позаду, червона у світлі габаритних вогнів, а переді мною розстеляється увесь сувій мого життя.

Це чудові миті юності.

[3] МІТ — Массачусетський технологічний інститут.