Обережно.
Він каже:
— Послухай мене. Ти злякаєшся, але впораєшся. У тебе буде все, чого ніколи не було. Мені шкода, що я так налякав тебе сьогодні, але я мусив привести тебе сюди. Мені дуже шкода, Джейсоне. Я роблю це для нас обох.
Я вичавлюю:
— Хто ви?
Замість відповіді він лізе в кишеню, витягає ще один шприц і маленьку скляну ампулу, наповнену прозорою рідиною, яка в місячному світлі виблискує, наче ртуть. Він знімає кришку з голки й набирає в шприц вміст ампули.
Мої повіки поволі опускаються, але я бачу, як він задирає рукав на лівій руці й робить собі укол.
Потім він кидає ампулу й шприц на бетонну підлогу між нами, і останнє, що я бачу, перш ніж мої очі зовсім заплющуються, це скляна ампула, яка котиться до мого обличчя.
Я шепочу:
— Що тепер?
І він говорить:
— Якщо я скажу, ти не повіриш.
Розділ другий
Я відчуваю, як хтось сіпає мене за щиколотки.
Руки ковзають мені під плечі, і якась жінка каже:
— Як же його витягти з цієї коробки?
Чоловік відповідає:
— Гадки не маю. Дивись-но, він приходить до тями.
Я розплющую очі, але бачу тільки якийсь змазаний рух і світло.
Чоловік гиркає:
— Виймаймо вже його звідси, чорт забирай.
Я намагаюся щось сказати, але з мого рота вилазить якась словесна каша.
Жінка говорить:
— Докторе Дессен? Ви мене чуєте? Ми зараз перекладемо вас на каталку.
Я дивлюсь у бік своїх ніг, і постать чоловіка набуває чіткіших обрисів. Він дивиться на мене крізь віконце алюмінованого захисного костюма з автономним дихальним апаратом.
Він переводить погляд на жінку десь позад мене й командує:
— Раз, два, три.
Вони перекладають мене на каталку і застібають фіксатори навколо моїх щиколоток і кистей.
— Це тільки для вашої безпеки, докторе Дессен.
Я бачу, як наді мною, десь на висоті 12-15 метрів, мелькає стеля.