Вона грюкнула за його спиною дверима, провела його через кухню в сусідню кімнату, причинила другі двері і тут напустилася:
— То що вам тут треба? А я думала, що ваш і слід уже прохолов! Хіба я для того посилала дитя в оту розчудову школу, щоб її там звів отакий негідник? Хіба я задля цього сварилась з опікуном, щоб він не забирав її з школи, чи, може, заради того, щоб її через вас вигнали звідти? Ага-а! — знов протягла вона і погрозливо підняла мітлу. — Дитя виплакало всі очі по цьому парубійку! Опікун, ота мавпа, допікає їй на кожному кроці «ганьбою» та «безчестям». А цей негідник, бачте, ніби нічого й не сталося, приходить сюди, позичивши у сірка очі!
Вона знову так грізно посунула на Гольта, що той мимоволі подався назад.
— Що ви зробили з бідним дитям! Що ви їй набрехали, від чого вона розтала як віск? Чим ви їй задурили голову, що вона на цілих три дні кудись війнула з вами? Не взяла навіть нічної сорочки! Та ви гляньте на мене! Сорок один рік я була замужем, і чоловік жодного разу не бачив мене без нічної сорочки! І як ви смієте дарувати їй таку сумну книжку? Вона читала мені. Так діяти негоже! Чому ви не даєте їй книжок, щоб вона сміялася? Може, це ваш метод підбивати дитя? Геть з очей! Ви не варті моєї дитини! — На тому гнів старої вичерпався, і вона заговорила вже не так голосно: — Що ви хочете від Анжеліки?
Гольт зовсім розгубився. Він боявся нового вибуху і тому обережно промовив:
— Якщо ви дозволите, я хотів би познайомити її із своїм батьком.
— Відколи це ви стали питати в мене дозволу? — вигукнула стара. — І взагалі, хто ваш батько?
— Він професор тутешнього університету.
— Ага, значить, злидар! — сказала бабуся. — Не має за що навіть підбити підметки до черевиків, а гадає, мабуть, що він кращий за пролетаря, чи не так? Мовчіть! Я шістнадцять років прибирала в одного професора, а тому знаю! — Однак вона глянула на Гольта трохи лагідніше. — Принаймні ви здаєтесь мені хоч не таким дженджиком, як Егон! Йому я ще виллю колись помийне відро на голову! — погрозливо засміялась стара. — . А навіщо вам знайомити дівчину із своїм батьком? — запитала вона.
— Дуже вже йому хочеться побачити Анжеліку, — відповів Гольт. — Я розповів батькові про неї.
— Он воно як! Тепер ви хочете стати кращим другом Анжеліки? — зненацька вона знову закричала на Гольта, підступивши до нього так близько, що він почув навіть запах ядрового мила і воску для натирання підлоги, яким несло від неї.— Але я вас попереджаю: не думайте собі, що коли ви станете студентом, то вам все буде дозволено! Стати студенткою, хлопче, може й моє дитя! Та й тепер вона вченіша за вас! А якщо хочете мені сподобатися, то спершу навчіться якоїсь путящої справи!
Знадвору постукали. Обличчя старої враз полагіднішало.
— Це Анжеліка! — прошепотіла вона. — Ну що ж, познайомте дівчину з вашим батьком, щоб вона, зрештою, хоч сліз не лила більше! А тепер я залишаю вас самих. — Вона взяла мітлу і вийшла з кімнати.
За дверима почувся голос Анжеліки і лагідна мова старої:
— Іди до кімнати, в тебе гість.
Анжеліка стояла в дверях, стомлена, бліда і серйозна-серйозна. Вона, видно, не могла повірити, що це саме він. Але ось її очі широко розкрились і проясніли, й вона кинулась до Гольта, припала до його грудей.
— Я ніяк не могла повірити, що це ти! — сказала вона, зітхаючи, ледве чутно. Потім глянула йому в обличчя, і в очах у неї затаївся страх. — Чому ти прийшов сьогодні? Щось сталося?
Він обняв її.
— Не бійся. І взагалі нічого більше не бійся. Але спершу розкажи мені, як твої справи в школі.
Вона припала до його грудей.
— Сьогодні була педрада, і мені звеліли прийти на неї. Я оце щойно звідти. Вони спершу були сердиті, але потім усі виступили на мій захист: і Лорентц, і Петерсен, а надто Готтескнехт. Вони сказали, щоб я більше ніколи не пропускала занять…
— А твій опікун? — запитав Гольт.
— Той… — почала неохоче Анжеліка, — той протуркотів мені всі вуха, що я знеславлена і зганьблена. — Вона закинула назад голову і вперто сказала: — Він просто меле різні дурниці!
— Але дивись! Будь мені вірна! Бо коли з’явиться другий, і третій і так далі, то у твої сімнадцять років це дійсно буде ганьба!
Вона розгублено подивилась на нього, нічого не розуміючи.
— Про що ти говориш?.. Я повинна бути тобі вірною?..
— Адже ти вже знаєш, що я маю на увазі!
Силкуючись угамувати хвилювання, вона запитала:
— Отже, тоді це правда? О боже, значить, ми не розлучаємося назавжди, коли ти поїдеш учитися?
Він міцно стиснув її в обіймах, вражений і присоромлений.