— А де ж твій друг? — запитала Анжеліка.
— Приїде пізніше, — сказав Гольт.
Забуття виявилося неглибоким, як сон серед дня. Давніші думки поверталися знову і знову. Чекай, ніч їх погасить.
Вони попоїли на свіжому повітрі. Гольт напередодні увечері на чорному ринку біля вокзалу продав Аренсову кілограмову банку кави, яку спершу мав намір віддати Цернікові. На всю виручену суму він накупив повний рюкзак продуктів: хліб, масло, ковбасу, яйця, картоплю. Анжеліка заходилась хазяйнувати. Вона засмажила на плитці кружальця мисливської ковбаси, потім перебила тарілки.
Гольт, заглиблений в роздуми, сидів біля хатини. Анжеліка підсіла до нього на лавку.
— Чому ти такий мовчазний? — запитала вона. — Ти ще жодного разу не поцілував мене. Чому б це? Адже скоро приїде твій друг, і тоді буде пізно.
— Зачекай, — сказав він. — Нехай настане ніч! — Він у думці знову почув її «ні». Але коли настане ніч, він його не почує, і воно погасне. Можливо, тоді ж погасне все. Навіть голос власної душі, який безупинно щось нашіптує йому, зрозуміле й незрозуміле, нечуване й небажане… Анжеліка встала, вийшла на сонце. Її рухи були легкі, граціозні і водночас трохи незграбні. Вона лягла на траву.
Гольт заплющив очі. Його бентежив її погляд. Сонце знову стояло над скелями, над краєм ущелини. Хоча б воно вже зайшло, хоча б швидше запала ніч! Вночі прийде забуття, вночі з нього спаде все, що пригнічує, що мучить його. Присутність Анжеліки пробуджувала в ньому думки про Гундель. Чому Гундель ятрила йому душу спогадами, навіщо весь час нагадувала про себе? Чому не йшла своєю дорогою, як і в житті, не помічаючи його? Червоною ниткою вона пронизувала все його існування, червоною лінією перекреслювала все його минуле, сучасне й майбутнє. Але що потрібно їй зараз від нього? Чому вона не відійде до іншого?
Шнайдерайт! Це прізвище зринуло у самій глибині Гольтової свідомості. На землю спускалися сутінки, стояла тиша, тільки потік шумів. День згасав, закінчувався цілий період життя, надходила темрява, вона опускалась, наче завіса після закінчення п’єси. Гольт ніби збоку споглядав своє життя, себе самого. І він знаходив у собі знов оте добре знайоме йому всемогутнє почуття, оте поривання, що затаїлося глибоко-глибоко у нього в душі і насувалося тепер на нього. Це почуття було спрямоване проти певного об’єкта.
Гольт встав, сперся плечем на одвірок. Так, він довго грався з правдою в піжмурки, але тепер настав кінець самообману! Тепер він витягнув оте почуття з глибини душі на денне світло, взяв його до рук, розкладав і знову складав докупи. Звалося воно — ненависть.
Нарешті він це усвідомив. Він ненавидів Шнайдерайта! Шнайдерайт не лише відбив у нього дівчину, Гундель, мету існування і смисл його життя. Шнайдерайт відібрав у Гольта і те єдине, останнє, що в нього лишалось: можливість панувати і мати силу в царстві духу, в отому світі, де володарює дух, думка, наука, техніка, культура і де він тепер також приречений був бути п’ятим колесом до воза. Шнайдерайт міг мати все, що хотів: будувати свій антифашистсько-демократичний лад, а при бажанні й соціалізм. Гольт не заперечує. Нехай собі править хоч і в усій Німеччині. Гольту байдуже, коли він одбере у гамбургської кліки і в Бремені всі фабрики, верфі, банки. Гольт ладен був визнати його владу і бути чесним громадянином Шнайдерайто-вої держави. Гольт з дорогою душею віддасть йому весь матеріальний світ. Але Шнайдерайт не мав права простягати свої руки, оті мозолясті, чутливі руки до університету, до царства духу, вимріяного Гольтом, до світу науки й мистецтва. Якщо його щось цікавитиме в цьому світі, він повинен прийти до Гольта і сказати «прошу вас», так само, як Гольт ладен був прийти до Шнайдерайта і сказати «прошу вас», щоб одержати посвідчення про прийняття в громадянство чи пристойну платню. А коли б Шнайдерайта потягло до науки і мистецтва, він повинен би з’явитись до Гольта. Гольт не був скнарою, він охоче подарував би Шнайдерайту трьохактну п’єсу Фрідріха Вольфа, том Гейне і п’ятсот сторінок якогось науково-популярного видання. Але Шнайдерайту з його гординею було замало великих підприємств і земельних маєтків, керівництва країною і державою. Ні, він зазіхав і на те, що належало Гольту: на мистецтво й науку, на театр і музику, на полотна художників і скарби книжної мудрості. Шнайдерайт ходить у театр, відвідує бібліотеки, а віднині сидітиме ще й в аудиторіях. Він приходив і забирав собі все-все, як забрав у Гольта і Гундель. Ось за що Гольт ненавидів його.
Гольт заплющив очі. Заждіть-но! Нехай Шнайдерайт не дуже заноситься. Прийде час, і Гольт вийде наперед, а Шнайдерайт знову зникне в мороці, з якого вийшов.
Гольт відкрив очі. Тепер, коли ненависть була усвідомлена, він відчув у душі наче якусь порожнечу. Він був спустошений. Атестат зрілості, право навчання в університеті — і все! Більш нічого, абсолютно нічого не було досягнено. Треба шукати далі.
Навіщо він їхав сюди з Анжелікою? Можливо, для того, аби заповнити порожнечу, щоб шукати і знайти кохання, задля того, щоб відчути гарячий подих справжнього життя. Життя, якого він так довго шукав, шукав марно, шукав скрізь і завжди — спершу на війні, потім у Гамбурзі, в глушині і нарешті цілий рік у тісній комірчині над книжками, у нездійснених мріях про Гундель.
Анжеліка рушила до хатини. Вечір був прохолодний, і вона змерзла, та коли вона порівнялась з Гольтом, він стиснув її руку.
— Я тобі набрехав, — сказав він, — мій друг Зепп не приїде.
Вона не перелякалась. В душі вона сподівалась цього. І він зрозумів, що думкою вона вже звиклась з тим, що мало статись.
Гольт обняв її і, цілуючи, відчув, що вона не чинить ніякого опору і вся піддається йому. Він поніс її в хатину. Цієї ночі він не піде від неї, як колись, розпалений поцілунками і розчарований, у своє порожнє й холодне ліжко. В цю ніч полум’я мало горіти і горіти.
Вечірній вітер ввірвався у розчинене вікно і грюкнув дверима. Анжеліка крізь сльози повторяла: «Так, так, так», наче хотіла тричі відректись від свого колишнього «ні».
10
До міста Гольт з Анжелікою повернулися лише в середу ввечері. Він раптом відчув, що не може зносити її погляду, не може дивитись на неї. Він усе ще чув, як вона запитувала — першої ночі з надією, другої з острахом, третьої з відчаєм: «Невже, коли ти поїдеш, всьому справді настане кінець?» Він не сказав ні «так», ні «ні». Він промовчав.
— Але ж ми ще побачимось? — запитала вона.
— В суботу. На Грюнплац, о другій.
— Не раніше?
— Ні, не раніше, — сказав він.
Потім Гольт довго блукав вулицями. Втеча не вдалася. Він знав і раніше, що вона не вдасться. Позаду лишились проведені з Анжелікою дні, і нереальні ночі, і сон, який вона тричі переривала своїм запитанням і від якого він пробудився аж зараз. Перед ним було життя з усіма його можливостями. Та Гольт не відчував ні втіхи, ні надії. У свої двадцять років він майже не відчував радості життя.
Він довго стояв на перехресті і дивився на перехожих. На їх обличчях позначилось нестерпне голодування, пора обезцінених грошей, пора важких починань. Чим жили ці люди? Вони жили чеканням, надією. Тільки в Гольта не було ні надій, ні чекання.
Чому він закінчився, отой втішливий сон про Анжеліку? Час, у який було кинуто Гольта попри його волю, цей триклятий час пожер його, спустошив, висушив. А рештки почуттів, які Гольт приволік із собою з війни, він непомітно розтринькав на дрібниці. Тепер він банкрот. І взагалі по-справжньому він жив лише в чеканні на Гундель.
Анжеліка? Може, вона була не чим іншим, як останньою відчайдушною спробою заповнити порожнечу, заглушити тишу? В такому разі він втягнув з собою у катастрофу ще одну людину — Анжеліку. А вона ж могла стати саме отією справжньою, яку він шукав! Готовою на жертви, до смерті закоханою. Вона віддалась йому з такою радістю, що він жахнувся, він чогось такого не сподівався від неї, він відчував себе нікчемою. Тепер він винен перед нею. То був сон, чарівливий сон — бути її попутником, її другом, захисником її незрілості. Але щоб і далі марити Анжелікою, він повинен був забути про Гундель. Він міг для Анжеліки зробити ще тільки одне: сказати їй правду, розкрити обман, якого він допустився по відношенню до неї.
Коли Гольт про це подумав, то відчув, як важко йому буде сказати їй гірке «прощай». Він також відчув, що її кохання було для нього не дурманом, а опорою і допомогою. Як добре, що він утік до неї! І однак хотілось, щоб усе сталося по-іншому. Гольт шкодував, що втягнув дівчину у свої суперечності, але ж каяття завжди приходить надто пізно.