— Чкурнемо!
— Куди? — поцікавився Гольт.
— В тім-то й справа… Але, у всякому разі, я втечу звідти і не з’явлюсь, аж поки не настане час іти в армію.
Гольт замислився.
— Далеко не втечеш, — сказав він нарешті.— Раніше з цим було набагато легше. — І раптом він згадав свою подорож у гори. Перед ним постала в уяві дика безлюдна місцевість, безкраї ліси… печера. — А я знаю, — вигукнув Гольт хрипким від хвилювання голосом, — я знаю, де можна заховатись!
І він розповів Гільбертові про свою нещодавню прогулянку.
— Ходімо нагору, — сказав Вольцов.
Вони піднялися в кімнату Гільберта. Той, попорпавшись у якомусь мотлосі, витяг звідти топографічну карту їхньої місцевості.
— У всякому разі, це не Фострауер. Гору Фострауер я знаю як свої п’ять пальців… Ану покажи, як ти йшов.
Гольт уважно вдивлявся в карту.
— Ось тут… через оці двоє сіл… Потім повернув на північ. Обійшов з північного заходу величезну гору і знову попрямував у північному напрямку…
— Тоді, виходить, ти зайшов набагато далі, ніж тобі здається! Гора Фострауер зовсім не там. Ти, мабуть, обійшов гору
Широку і подався ще далі… Каменоломень у цих місцях багато… Напевно, ти був ось тут… Біля Каленберга… аж за Брухшпіцем… Звідси — кілометрів тридцять…
— Мабуть, так воно й є, бо додому я йшов досить швидко і все ж добрався годин за сім.
Вольцов сидів на ліжку і пихкав сигарою.
— Кілька років тому я був у тій місцевості… Якийсь чортів пустир! Жодного тобі селища, самий лише ліс без кінця і краю. Колись, ще за давніх-давен, там були копальні. Але якби хто-небудь знав про ту печеру, то й я б, звичайно, чув. — Він у задумі почав ходити уперед і назад по кімнаті.— Зараз у нас липень. Серпень, вересень… Доведеться брати з собою багато всякої всячини.
Гольт стояв, спершись на лутку вікна, й від захоплення не міг і слова вимовити. Він уже бачив перед собою ліси, хмари, гори… багаття біля нічних бівуаків, зоряне небо… Свобода, привілля… Великі, захоплюючі пригоди!
Вольцов знову схилився над картою.
— Ми можемо значно скоротити свій шлях, якщо попливемо човном вгору проти течії через Шварцбрунн. Так і з вантажем було б зручніше: човна можна тягти за вірьовку. А печеру треба оглянути найближчим часом. Згода?
— До вівторка ми встигнемо все приготувати, — відповів Гольт. Він вважав майбутню авантюру цілком вирішеною справою. — Потім поїдемо на жнива. Для нас це найкращий спосіб зникнути з міста. Через три дні ми потай повернемося сюди, відлупцюємо Мейснера, а тоді — в дорогу.
Здавалось, усе дуже просто.
Та Вольцов був іншої думки про це.
— Справу з Мейснером, — сказав він, — треба добре обміркувати. Сам знаєш: замах на ватажка гітлерюгенду… За це нас по голівці не погладять.
— Але ж він повинен знати, за що ми його віддубасили, — сказав Гольт.
— Обережно, друже! — застеріг його Вольцов. — Це ще небезпечніше.
— А твій дядько? — запитав Гольт. — Хіба він не зможе нас виручити на випадок потреби?
— Що ти придумав? — вигукнув Вольцов. — Дядько Ганс член націонал-соціалістської партії з тридцять п’ятого року. Він німецький офіцер і, звичайно, на таке не піде. Ні, ми повинні покладатись тільки на себе.
— Добре було б роздобути який-небудь документ, — сказав Гольт, — письмове зізнання, що скомпрометувало б Мейснера на випадок, коли він не триматиме язика за зубами.
Вольцов знову замислився.
— Чудова ідея, — мовив він нарешті.— Я поміркую над цим.