Пригоди Вернера Гольта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бельгійський браунінг, — вигукнув Гольт, — калібр шість тридцять п’ять! В порівнянні з тими двома гарматами це просто іграшка. Чудова річ!

— Якщо тобі подобається, — сказав Вольцов, — візьми собі.

Він побіг у свою кімнату, приніс звідти чучело куріпки, встановив його у вітальні на карнизі каміна, на фоні блискучих клінкерних плиток.

Хтось подзвонив. То прийшли Гомулка і Цемцький. Гольт провів їх у вітальню. Вольцов засунув у отвір рукоятки вальтера магазинну коробку.

— Заходьте! — сказав він, піднімаючи пістолет. Прицілився в куріпку і спустив курок. У вітальні з силою вибуху ручної гранати пролунав постріл. Куля відскочила від камінного карниза і розбила велику вазу, що стояла на столику за якихось півметра від Гомулки. Кімнату наповнив їдкий запах пороху. Черепки від вази пролетіли у Гомулки над головою, але він і оком не моргнув.

— Мій тірольський штуцер розтрощив би весь клінкер на каміні,— мовив він спокійно.

Вольцов поставив пістолет на запобіжник і поклав його на столик для цигарок.

— У тебе міцні нерви, Зепп, — похвалив він. — Нічого не скажеш. З тебе вийде неабиякий солдат.

— Ви з глузду з’їхали! — пропищав Цемцький, — Палиге тут із своїх гармат. Ще очі повибиваєте!

Вольцов приніс пляшку червоного вина.

— Сідайте!

Пляшка переходила з рук у руки.

Нарешті Цемцький завів мову про мету їхніх відвідин.

— Ти перед усім класом образив Феттера. Він говорить, що батьків ніхто собі не вибирає. До того ж вони немилосердно б’ють його щодня. Але честь роду понад усе. Чудово, правда? Я сказав йому, що коли він не битиметься з тобою — всі вважатимуть його боягузом.

— Нехай би краще вгамувався, — сказав Гольт.

— У боксі Феттер не мастак. Тож він придумав дещо нове. Вирішив битись на ножах. Каже, що тут у нього більше шансів.

Вольцов зареготав.

— Тут немає нічого нового. Він украв цю ідею у Карла Мая!

— Битись навкулачки він не хоче, — пояснив Цемцький. — Кулаків йому й від батька досить перепадає. Тільки вчора той лупцював його воловою жилою. Отож честь роду Феттер хоче омити тільки твоєю кров’ю.

Гомулка посміхнувся.

— Гільберт приймає виклик, — сказав Гольт. — Отже, о шостій годині біля Воронової скелі. Передай тільки Феттеру, що слова образи вирвались у Гільберта ненароком у хвилину нервового збудження. Думаю, що такого пояснення досить. А поножовщина — це вже занадто.

— Ні, ні! — перебив Вольцов. — А потім він говоритиме, що я його злякався!

— З Феттера всі знущаються, — розсудливо зауважив Гомулка. — Дома його б’ють щодня. Важко навіть уявити собі, що там діється. Він — як зацькований звір. Отож я знаю наперед, що ваших пояснень він не прийме.

— Мені все одно, — байдуже сказав Вольцов. — А тепер ідіть. У мене немає часу.

Вони розпакували з Гольтом останній ящик. По всій вітальні вже валялись різноманітні військові речі. Один чемодан був набитий патронами різних калібрів. І раптом Вольцов натрапив на ящик з сигарами — коробок двадцять п’ять пахучих сигар. Потім Гільберт знайшов ще батькового гаманця. У ньому лежало понад триста марок.

Вольцов, задумливо схиливши набік голову, знову почав бавитися своїм вальтером.

— Я вже обміркував справу з Мейснером. Адже це я йому завдячую тим, що мушу виструнчуватись перед кожним шарфюрером. Йому вже давно слід було б полічити ребра. Отже, я згоден тобі допомогти. Але нам треба поспішати, бо за тиждень його заберуть у армію. Я нещодавно зустрів штамфюрера Вурма, вони з Бартом очолюють нашу команду по збиранню врожаю. Скрутно нам доведеться! Отже, Мейснер іде в армію!

— Виходить, коли ми повернемось, — задумливо мовив Гольт, — його вже й сліду не буде.

— Ти що ж, думаєш усі три тижні працювати на збиранні врожаю?

— А ти що маєш на увазі?