Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Листи до нареченої… До Юзефини Шелінської, котру кликали Юна. Їх не чекало майбутнє листів до Мілени Франца Кафки, ми ніколи їх не прочитаємо: війна та її наслідки забезпечили повну й довічну мовчанку тому важливому діалогові двох найближчих людей, тій понад трилітній письмовій розмові двох видатних, чутливих особистостей. Листів було дуже багато, всі вони загинули гамузом, не загублені й не розсипані адресаткою. Зайве казати, що відповіді Юни теж загинули, як і майже все, що залишилося від Шульца у Дрогобичі.

Все, що відомо про листи Шудьца до Шелінської — загалом дуже небагато, походить від їх адресатки, з її листів 1948—1990 років до видавця цієї Книги. Тих останніх багато, натомість інформації про вже не існуюче листування — вкрай мало. В листах Юзефини Шелінської йдеться про атмосферу, а не конкретику, і вони стосуються переважно питання втрати, яку вона довго вважала неочевидною: жінка вірила в порятунок Шульцових листів, хоча й не чинила жодних зусиль, щоб знайти їх у схованці, котру сама вишукала і вважала надійною.

Коли Юзефина Шелінська вирішила, що подальше перебування в батьківському домі в Янові (тепер Івано-Франкове) під Львовом може загрожувати її життю, то вирішила врятувати деякі особисті пам'ятки. Серед них — листи від колишнього нареченого Бруно Шульца. Вона склала їх в один пакет, котрий умістив усеньке листування за кілька років. Коли вона перебувала десь далеко — в Янові, Варшаві або у відпустці, переважно понад морем, він слав їй листа за листом, і завжди з наліпкою «експрес», яка прискорювала доставку, наполягаючи на так само хуткій відповіді — прагнучи якомога більше скоротити відстань між двома співрозмовниками. Спілкування друзів, а відтак наречених тривало менше чотирьох років, а дрогобицькі, варшавські, львівські та закопанські зустрічі були загалом доволі короткими. Поки Юна працювала у дрогобицькій школі, листи були не потрібні, натомість, коли отримала посаду у Варшаві — стали єдиним засобом зв'язку, надходили раз на кілька днів, іноді щодня, становили нерозривну хроніку кохання й відданості: кохання, часто забарвленого материнською турботою, а з іншого боку — беззахисною потребою допомоги, підбадьорення, розради на гойдалці депресивних станів.

Про ті сенси, справи та атмосферу ми можемо тільки здогадуватися: листів до Юни, як і їхнього автора, вже не існує. Отой пакет, котрий вона впорядкувала вже inter arma, мав пережити її, як пережив їхнє, її та Бруня (так ласкаво вона його називала), кохання; Юзефина сховала його в янівському будинку Шелінських, на горищі, в тісному закутку за кроквами даху. Ще після війни вона переконувала мене, що листи там  м у с я т ь   б у т и,  хоча, якби отримала доступ до них, то не збиралася «ніколи й нікому» їх показувати.

Я бував у Івано-Франкові (колишній Янів), і з розмов із людьми, із взаємно несуперечливих повідомлень дізнався, що й справді — будинок Шелінських уцілів, після завершення воєнних дій стояв цілий, у ньому розмістили якісь ясла чи дитячий будинок. Але трохи пізніше, коли там з'явились озброєні загони українських повстанців, під час бою будинок згорів, а разом із ним — листи, котрі зберігалися на горищі. Хотілося б сказати, що надзвичайна затятість долі, яка наполягла на вироку знищення, виявилася сильнішою, ніж будь-який шанс на порятунок.

Повідомлення Юзефини Шелінської, розкидані в її листах до автора цих рядків, короткі, ощадні, іноді неприхильні до власної пам'яті. Вони переказують дуже мало, порівняно з тим, що можна було б розповісти. Проте вони єдині, а завдяки цьому більш вартісні, ніж якби були просто одними з багатьох. Процитуймо (беручи до уваги пильну самоцензуру пані Юни) своєрідний екстракт, приготований з уривків її звірянь. Ці нотатки, як уже було сказано, не мають конкурентів, адже через смерть усіх спостерігачів, однолітків доби, людей і місць, яких стосуються, вони схиляють усіх зацікавлених до альтернативи: або брати їх за чисту монету, або не вірити, їх тепер уже ні з чим не зіставиш (за винятком факту приховування спроби самогубства), не піддаси жодній перевірці; тож я вирішив, що вони заслуговують на довіру як своєрідна сповідь, оприлюднена в ім'я непохитної — хоч би що там було — певності у величі Бруно Шульца, котрій не можуть завадити навіть очевидні слабкості його характеру. Особиста безкорисливість тих визнань не підлягає жодному сумніву: Юзефина Шелінська ніколи й нікому впродовж п'ятдесяти років після розлуки з письменником не розповідала про знайомство з ним, не намагалася отримати від тієї колишньої близькості жодних амбітних почестей чи прибутків. Переказування мені тієї частки пам'яті — за винятком милосердно промовчаного факту спроби самогубства — було чимось абсолютно винятковим і, хоча й передбачало застереження, що я не розкрию її ідентичності, виникло з потреби увічнити постать письменника, до самого кінця небайдужого їй.

Ось оповідь Шелінської, записана нею кількома десятиліттями опісля тих подій: «Напровесні 1933 р. прийшов до мене до школи п. Кущак, у товаристві якого я іноді бачила того молодика — прізвища його я не знала, — як посланець свого колеги, який хотів би отримати мою згоду на малювання мого портрету — бо ж сам не сміє […]. Невдовзі потому відвідав мене Шульц. Я зовсім нічого про нього не знала. Допіру пізніше я оглянула його пари, що кружляють у танці, які прикрашали актову залу гімназії, а у Львові в музеї 2 образи: автопортрет і фігуративну композицію […]. Під час першого візиту він справив на мене враження чоловіка д. молодого, молодшого від мене, — а було мені тоді 27 років, — і була здивована, коли він звірився, що йому 41 рік. Я просто не йняла віри. — Відтоді почалися сеанси, на яких він часто відкладав пастель, і ми розмовляли. Він несміливо звірився, що має видати книжку, покровителькою якої є З. Налковська. Приносив Рільке, читав деякі його вірші незабутнім, сугестивним, таємниче далеким від будь-якого декламування голосом, наче то він сам творив ті вірші Рільке. — Ті сеанси у мене […] — а відтак наші прогулянки на луки за домом, до березового лісу, всього весняного, дали мені передчуття чудесності, неповторних переживань, які так рідко трапляються в житті. Це був сам лише екстракт поезії. Тільки, якщо я відчувала й відчуваю контакт із природою біологічно, — для Бруно молодий березовий гайок, втілення зворушливої безпорадності, слугував темою для снування рефлексій та громадження образів, аби сягнути наче глибини явища. — Шульц приносив книжки, які обговорював, показував, що йому було близьке в Кубіні, в деформації постаті; з Кубіном його пов'язував отой сповнений ґойївської фантастики жах. — Він вбачав у кожній людині якусь схожість із тваринами. — А я на яку тварину схожа? — спитала я зацікавлено. — Ви — на антилопу. — А Ви? — На пса. — Літо 1933 р. я провела в Ястарні, де отримала листа, першого й останнього, в якому він звертався до мене через «пані». — Після мого повернення з канікул Бруно став щоденним гостем. Він приходив увечері, втомлений, стурбований майбутньою долею книги. — У грудні він уже зміг її мені подарувати з присвятою: «Юні, чудовій людині, близькому другові, зустрінутому на шляхах життя, з проханням не забувати». Ми перебували навзаєм у глибокій приязні, він довірив свою долю мені — його слова — сповнений довіри, що я його не скривджу, з відчуттям безпеки й турботи, так, наче я була тут сильнішою стороною! Мені він давав сенс життя, смак перебування у важкій атмосфері зеніту з людиною, цілковито інакшою від усіх тих, хто мені траплявся в житті. — Про заручини не було мови. — Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка; з його боку — повне листів, майже завжди «експрес», для утримування якнайшвидшого сталого контакту, найніжніших запевнень у його відданості. — Ми зустрілись у Варшаві — у період святкових канікул, — буваючи в товаристві близьких і захоплених Бруно його приятелів: Віткевича, Ґомбровича і Брезів. Ми також зав'язали д. жваві стосунки зі щирим і милим Вацьом Чарським, котрий обіцяв знайти мені роботу у Варшаві. — Канікули 1935 р. ми провели в Закопаному, часто зустрічаючись із Віткаци, Вітліном, буваючи — зрідка — на Гаренді. Якось навіть п. Маруся виступила посередницею між Бруно та мною в якомусь нашому непорозумінні — принісши патетичні троянди для мене від себе. — А непорозуміння, чи радше внутрішня шарпанина, почалися власне від миті, коли ми вирішили перебратися до Варшави. Адже вже у жовтні 1935 р. завдяки допомозі чудової людини, Тадеуша Штурм де Штрема, я отримала посаду в Головному Статистичному Управлінні.

Бруно приїжджав на свята й далі, а в 1936 р. залишився довше, проте почувався фатально, на що вплинула необхідність прийняття рішення про те, щоб почати працювати у Варшаві, рішення, до якого він завше був у глибині своєї душі негативно налаштований, відчуваючи, що його творчість — цей єдиний сенс його життя, — була нерозривно пов'язана з Дрогобичем. Якщо раніше він був дуже зацікавлений у спільному проживанні у Варшаві, якщо я задля цього взялася за страшенно нудну, вбивчу у своїй нудьзі роботу в бюро, то саме задля того, щоб докластися до матеріального забезпечення нашого проживання у Варшаві, що було легко й можливо, — адже так жили Вітліни, він […] залишався відданим винятково літературній праці. — Я не могла жити в такій непевності, приречена у Варшаві на роботу, яку ненавиділа, яка втратила свій сенс, пекельно механічну, низькооплачувану та марну. На роботу я йшла з розпачем, і з розпачу починався мій день. З іншого боку, як утвердити власний спокій, руйнуючи спокій такої дорогої та близької людини, знаючи його схильність до депресій, його, а радше наші, «таедіовітальні» стани, в яких ми навзаєм отруювали одне одного. — Як зважитися розірвати цей зв'язок, який лучив нас упродовж 4 років, зоставити цю крихку, безборонно оголену до життя істоту на поталу долі? — Я чудово розуміла, що із нас двох не він, а я була — попри позірність — тією слабшою стороною. Він мав свій світ творчості, свої високі регіони, я ж не мала нічого. Проте я не вміла жити у такій шарпанині, і на допомогу мені прийшла важка хвороба[3] — чудова втеча. Коли я одужала, то негайно покинула роботу у Варшаві і повернулася до батьків. Там мене відвідав Бруно. Він виказав мені багато турботи, відданості, навіз інжиру й фініків, які сам так любив, почувався винним, цілком безпідставно, бо був самою лише добротою, а мотиви, які керували його вибором, були «не від світу сього». — З хвороби, з того, іншого боку, я повернулася до життя цілковито іншою. Я віддалилася від Бруно на цілі століття. Я не відчувала вже нічого, зникло все піднесення, в якому я зоставалася майже чотири роки».

І ще один уривок, який стосується зв'язку Юни з Бруно Шульцом, — її повідомлення, котре спростовує неточність, яка вкралася до моєї книжки Регіони великої єресі: «Про подружжя ми почали говорити допіру в 1935 p., коли я отримала роботу у Варшаві, куди і Бруно мав перебратися […]. В 1936 р. я мусила погодитися, аби Бруно написав моїм батькам — задля дотримання традиції — чудового листа про наш намір одружитися та поєднатися на все життя».

Я вважаю справи та їхні інтерпретації, викладені у процитованих уривках, важливими, адже вони дають певне уявлення про атмосферу й характер стосунків цих двох осіб, котрі збиралися пов'язати свої долі. Власне з огляду на вагу тих конспективних спогадів коронного свідка та співучасника істотного відтинку біографії письменника — зокрема й «духовної біографії» — я не заступив цитат коротким викладом уміщених там фактичних даних і оцінок, — але подаю текст in extenso. Певною — і природно — невеликою мірою вони збагачують обізнаність про ті елементи біографії Шульца, чия найповніша та найбільш відповідна його почуттям історія загинула разом із пакетом, котрий містив близько п'ятисот сторінок, списаних дрібним, наче їхній автор прагнув зекономити папір, почерком, їхня адресатка — поряд із Ріфом і Деборою Фоґель — є одним із найважливіших партнерів Бруно Шульца в листуванні, читачкою, мабуть, найбільшого комплексу листів, які митець будь-коли написав іншій конкретній особі.

Так само однозначна й невідворотна доля судилася листуванню Шульца із Зоф'єю Налковською. Знаменита письменниця, покровителька та приятелька автора Цинамонових крамниць доповнює та замикає список отих чотирьох кореспондентів письменника — найближчих і найдосконаліших, — чиїх прізвищ ми не знайдемо ні в списку авторів знаних нам листів до нього, ні серед його адресатів. Усіх їх немає, вони зосталися лише в легенді не вцілілих слів і переконливих свідчень.

Зоф'я Налковська і в житті, й у своїх Щоденниках не шкодувала захвату й найвищих оцінок не лише для книжок Шульца, а й його листів, вважаючи їх на тлі всіх інших, котрі їй будь-коли писали, «особливо красивими». Всі вони згоріли під час Варшавського Повстання в 1944 році.

Завдяки низці осіб, які по черзі відіграли роль посередників: Деборі Фоґель — Маґдалені Ґрос (скульпторка) — Ганні Налковській-Бік (скульпторка, сестра Зоф'ї), Шульцові вдалося потрапити до Зоф'ї Налковської з рукописом Цинамонових крамниць у теці, твору, який уже майже два роки був готовий, безпорадно чекаючи на можливість публікації.

Так вони познайомилися, і вже в липні 1933 року ми знаходимо в Щоденниках письменниці першу згадку про Шульца — за півроку до його дебюту, у практичному втіленні якого та допомогла йому своєю авторитетною підтримкою.

1 липня 1933 року, пишучи Кордон, Налковська занотувала в щоденнику свої міркування про ті труднощі, які купчаться перед нею в цій роботі, і сумніви щодо власної творчості. І одразу далі: «Із того терзання випадає раптом благо, кілька днів перебування Бруно Шульца, його листи. Він занадто делікатний і слабкий, щоб змогти врятувати мене, — але світ його думок дав мені противагу й перепочинок»[4].

На Ґурках, себто в Домі понад Луками, 11 липня 1933 року Налковська пише про Шульца: «Листовно він мене обдаровує не тільки невичерпним багатством чудернацького «обожнювання», а й творчих, глибоких і витончених думок. Ось іще одне благо, за яке я вчепилася обіруч, вартість, яка втілюється на шляху від людини до людини. Такі слова: «Коли Бог повідав Тебе, він повідав уже й мене в Тобі. Навіщо я сказався ще раз, навіщо я вчинив цей плеоназм?» Або: «Як мені взагалі зрозуміти той факт, що Ти жінка? Що Ти цим хочеш сказати?» (s. 380—381).

На Ґурках 10 вересня 1933 року в Щоденниках був занотований і такий уривок: «Але моя вірність не стосується вже Мирослава Крлежі, а лише Бруно Шульца. Я бачила його в серпні упродовж двох днів у Варшаві й тут, на Ґурках. Я оточена його листами, із яких черпаю багато згоди з собою. А його графіка! Це не велика радість, а тихеньке, сумне щастя» (s. 388).

Незабаром після публікації Цинамонових крамниць Налковська зустріла Шульца в Закопаному. Вона занотувала згадку про ту зустріч 4 січня 1934 року: «А вже приїхав Бруно Шульц, чия перша книжка Цинамонові крамниці вийшла напередодні свят — сповнена дивацтв, глибоко власна. І він, мабуть, найважливіший. […] Бруно делікатний і мовчазний, він мало що важить у житті. Але та леткість — із найкращого матеріалу» (s. 395—396).

Після від'їзду Шульца із Закопаного Налковська пише 16 січня: «Вчора поїхав Бруно Шульц і залишив після себе багато вільного простору, хоча він такий малий. Я відповідаю собою його найжвавішій потребі, я корюся його поклонінню, вдячна й мила, я не забороняю себе обожнювати. Але його істина про мене одна, а моя — інша. […] Коли я думаю, чому з-поміж останніх моїх можливостей я вибрала власне Бруно Шульца, то ця примха виправдана й послідовна […]. Він не лише талант, володіння словом і думкою, а й високий ґатунок реакції на світ, оперування в єдиній і власній зоні реальності. Якщо не все було доказано еротично, то психічні вузли міцно затяглися. Довгі дороги й розмови під снігом і на сонці, розлога розкіш обміну думками посеред жалюгідного убозтва життя, звідусюди затамованого й звуженого» (s. 398—399).

Уже незабаром, усе ще в Закопаному — 15 лютого 1934 року — письменниця нотує у зв'язку з примірником Цинамонових крамниць, який Шульц надіслав їй із Дрогобича: «Від Бруно його книжка, проілюстрована ним для мене і власноручно оправлена в коричневий шовк. Що за світ абсолютно унікальний, жалюгідний і блискучий. Його листи. Знову досконала рецензія у «Wiadomościach Literackich» (раніше в «Pionie»). Моє честолюбство та літературне марнославство має заміну харчу в тих молодих талантах […]. Хоча, мабуть, найбільше вдався мені Хороманський — як розголос і популярність, тільки от якісно він мені дальший, ніж Рудницький і Шульц» (s. 401–402).

У Варшаві 15 квітня 1934 року Налковська записує: «В гуркоті поквапності навколо проблем і праць тижнева присутність Бруно Шульца проминула смугою тиші, делікатності, близькості. Його успіх, якому він боязко чудується, я відчуваю як особисту гордість. Його книжка вже три роки, як була готова, перш ніж він прийшов до мене. Сьогодні він отримує досконалу критику, а також безліч листів із визнанням від людей авторитетних (Віткевич, Тувім, Вітлін, похвали Берента, Пшесмицького, Лешмяна, Стафа) […]. В один із тих днів я запросила пополудні кільканадцять осіб спеціально з думкою про Бруно — отож, його ентузіастів: Блешинського, Бруча, Вата, Чапського, Рудницького, Боґушевську, Корнацького. Був також Кароль Шимановський […], Їжиковський […] і Ґоявічинська […]» (s. 440).

Після кількаденної відсутності у Варшаві Налковська записує 21 квітня 1934 року: «Після повернення тут я отримала вже другого листа від Бруно, котрий омиває мене чарами і найніжнішою делікатністю, поклонінням споглядальним і щасливим від спокою» (s. 445).

Шульц знайшов для своєї тогочасної «обожнюваної Музи» і владної приятельки щирі слова, «щасливі від спокою». В той сам час він писав Вашневському так само правдиві слова, хоча, здавалося б, вони суперечили тим, які лунали у приниженому обожнюванні, але насправді казали паралельну правду про нього, котрий не демонстрував у святкових сеансах найщирішого ідолопоклонства й культу, сповідуваних навіть у листах до Налковської. Отож, він  в о д н о ч а с  писав: «Якщо я не віддячуюся Вам такою ж ряснотою одкровень — то це діється через дивне загальмування, якого я зазнаю віднедавна, брак радості, депресію, для котрої не знаходжу достатньо підстав. Я, мабуть, нервово хворий. Я мусив би мати тепер багато приводів для задоволення, міг би дозволити собі дещицю радості, а замість цього відчуваю неясний страх, занепокоєння, жалісність життя […]. А оце щойно зійшла на світ така неймовірна та блискуча весна з усіма подмухами, зблисками, передчуттями — для мене ж тільки на те, щоб дати мені зрозуміти, що я вже [опинився] на іншому боці всіх весен» (лист № 28).

Менш ніж через місяць після останнього запису про Шульца, 19 травня 1934 року, на четвертий день після своїх іменин хвора Налковська пише, вже зв'язавшись зі своїм майбутнім чоловіком Боґуславом Кучинським, а отже, залишивши свою шульцівську «примху» в минулому: «Темний покій, штори ще не розсунуті, повітря духмяне від живих іще іменинних квітів. Поміж ними чорно-червоні троянди, якими Бруно Шульц зумів мене обдарувати аж звідтіля. О милий, котрий іще не знає. Я, звичайно, не є суттю його існування до тієї міри, як це б видавалося з його листів, із його прегарних слів. Це навіть не називалося коханням. То було радше відправлення культу, виголошення моєї прослави. І виникало не з моїх чеснот, чи не тільки з них — але з його натури, яка жадає смирення й затрати в обожуванні, і тут нарешті знаходить немов об'єктивне обґрунтування (в моїй «досконалості») тих гріховних бажань, нагоду витиснути їх у вищі еротичні сфери. Я кажу в минулому часі, але воно все ще є. Тільки мене вже немає на тому місці» (s. 449).

І Шульц також надовго зникає зі Щоденників, на понад рік зв'язку Кучинського з Налковською. Допіру сумні спогади про його книжку Цинамонові крамниці, оправлену в шовк кольору цинамону, повертає Шульца на сторінки Щоденників. Шкода Боґуслава Кучинського, котрий у нападі ревнощів знищив той унікальний примірник. У 1935 році, 20 липня, Налковська пише: «Навіщо Боґуслав тоді разом із іншими речами не лише подер ту книжку, але до всього ще і спалив її, щоб не залишилося нічого, щоб годі було рештки зібрати та склеїти. Я вже було вибачила, ніби вже все зрозуміла — але, оце знову не можу того витримати […] (книжка Бруно Шульца, оправлена в темно-коричневий шовк, проілюстрована оригінальними малюнками, з максимально довгою присвятою — річ узагалі незрівнянна, яку нічим неможливо спокутувати, унікальна, дорогоцінна, дивна — і то власне тим, що вона далебі неактуальна, що була вже тоді виштовхана в минуле)»[5].

А 2 січня 1936 року письменниця нотує: «Вчора з дозволу Боґуслава прийшов із коротким візитом Шульц. Він невисокий, тихий і делікатний, збирається одружитися» (s. 83).

Відтоді повсюди розкидані короткі згадки про Шульца: 24 січня 1936 року згадується про його відвідини, 7 лютого — про візит Берлеві, П'єтшака, Шульца і Ґомбровича, 16 липня — Ґомбровича, Шульца і Натансона.

8 лютого 1939 року, після майже трирічного мовчання про Шульца, в Щоденниках із обуренням занотовано нападки Казімежа Вики і Стефана Наперського в «Ateneum» (1939, № 1), де творчості Шульца у злостивій формі відмовлено в будь-яких посутніх літературних вартостях. Ці нападки «я відчуваю, — додає Налковська, — як дуже лихий симптом» (s. 387).

19 квітня 1939 року письменниця згадує, що Шульц надіслав їй попереднього дня рецензію на Нетерплячих, яку вислав до «Wiadomości Literackich». Та рецензія під назвою Зоф'я Налковська на тлі свого нового роману з'явилася врешті-решт у журналі «Skamander» (1939, № 108—110).

У червні 1939 року в щоденникових записах містяться три згадки про зустрічі з Шульцом у Трускавці. Остання з них — більш розлога — наступна: «І досконалі розмови з Бруно Шульцом. — У красному найвіддаленішому куточку парку, дикому й луговому, наче лондонські парки, на гарячій від сонця лаві я слухала його текст, сповнений слушності, а водночас усілякої інтелектуальної витонченості. […] Дивовижний візит до Шульца у Дрогобичі, врешті, екскурсія до Борислава […]» (s. 417—418).

[3] У такий спосіб Шелінська приховує той факт, що внаслідок непорозуміння із Шульцом намагалася накласти на себе руки.

[4] Z. Nałkowska, Dzienniki IV: 1930—1939, część 1: 1930—1934, oprać., wstęp i komentarz H. Kirchner, Warszawa 1988, s. 378. Наступні цитати локалізовані безпосередньо в тексті.

[5] Ibidem, część 2: 1935—1938, s. 16—17. Наступні цитати локалізовані безпосередньо в тексті.