Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бруно Шульц

Книга листів

Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Вступ до Книги Листів (із видання 2002 року)

Ця Книга листів Бруно Шульца є другим, переробленим і доповненим виданням її, що вперше була опублікована двадцять сім років тому (Wydawnictwo Literackie, 1975). Цього разу вона, окрім матеріалів, які увійшли до попереднього видання, містить низку листів письменника, котрих чверть століття тому я ще не встиг розшукати, а також листи, написані різними особами до Шульца, дивом знайдені на його дощенту пограбованому горищі. То лише мізерні рештки надзвичайно рясної безповоротно загиблої епістолографічної збірки, яку Шульц упродовж багатьох років дбайливо розкладав у певному порядку та накопичував. Збережені залишки не дають уявлення про цю збірку, проте сам факт, що вони вціліли, є особливо цінним як майже символічний слід масового знищення людей і пам'яток їхнього існування.

Листи, які мені вдалося знайти впродовж шістдесяти років, становлять не просто епістолярну колекцію, а передусім своєрідну автобіографію письменника, вони додають значний матеріал до його біографії, численні сліди якої затер час, а свідки переважно загинули. Властиво, весь відомий нам сьогодні життєпис Бруно Шульца був реконструйований завдяки його листам, із уламків спогадів тих, хто його пережив, і нечисленних документів. Навіть такі елементарні дані, як дата народження письменника, подавалися у різних версіях, або супроводжувалися знаком питання.

За винятком листів-клопотань до шкільної та міністерської «високої влади», якими ми завершуємо добірку листів Шульца, в тих текстах порівняно мало конкретики, повсякденних проблем, зовнішньої біографії — хіба що забарвлені вони наріканнями, скаргами або воланнями про допомогу. Адже й життя Шульца в єдино істотній для нього сфері було вбогим на факти, складалося передусім із внутрішніх подій, духовних перипетій, із творчості, інтерпретованої як вищий сенс існування та єдина мета прагнень, окрім рідко експонованої сфери Ероса. Решта — переважно повсякденні незручності, які відбирають час і змогу творити. Життя у своєму практичному, повсякденному вимірі та сенсі бувало переважно перешкодою, призвідцею знесилюючої та впертої депресії, а ще — творчої немочі, яка знову і знову дошкуляла митцеві, котрий, як і обожнюваний ним Рільке, міг функціонувати тільки в мистецтві, а поза ним залишався безпорадним і чужим умовам довколишнього світу. Якщо він без почуття неприязні, а навіть із цікавістю трактував деякі особисті контакти, якщо скеровував — не завжди, здається, щиро — свою схвальну увагу до тем і проблем, котрі не стосувалися отієї єдиної справи, яка цікавила його насправді, то найчастіше і передусім з огляду на гадану користь, яка могла би виникнути для його власної творчості. Мовчанка про діткливі для нього епігонські зловживання Трухановського чи нікчемне, але шкідливе шахрайство Еґґи ван Гаардт, а також нещирі, хоча й захмарні лестощі, яких він не шкодував для незугарних віршописних творінь професора Шумана, — всі ті викрутаси й реверанси мали слугувати тій одній-єдиній справі на ймення Шульц… Він був, отож, крайнім еготистом і ультрапрагматиком, — а втім, у своїх намірах і вчинках ніколи не прагнув домогтися якоїсь іншої користі, а лише тієї, яка, на його гадку, могла прислужитися його письменству. Так, він був еготистом в ім'я мистецтва, якому служив, із яким асоціював і ототожнював усе, що в ньому самому варте було вчинків і досягнень. Він довів це наприкінці життя, коли, опинившись віч-на-віч зі смертельною небезпекою, намагався рятувати не себе, а свої праці.

Нелукавим відображенням, правдивою ілюстрацією такої постави, тих засад, викладених тут із певним неминучим спрощенням, — є збережені листи Бруно Шульца. Якби не війна й геноцид, котрі не пощадили ні письменника, ні його листів і літературних рукописів, ані переважної більшості адресатів того листування, — з тієї епістолографічної творчості можна було б укласти багатотомну збірку, обсягом незмірно більшу, ніж уцілілий творчий доробок письменника, а своїм рангом вони би подекуди не поступалися майстерності Цинамонових крамниць. На жаль, руїна у своїй незворотності значно триваліша, ніж шедеври, і ми мусимо обмежитися порівняно нечисленними листами, які мені вдалося віднайти й нагромадити, не зрікаючись надії, що в майбутньому вирине щось іще.

Довіряючи точці зору й визнанням самого Шульца, розсипаним у вцілілих листах, доречно констатувати, що найцікавішій, найблискучішій епістолярній творчості він віддавався дещо раніше, в передісторії до свого фахового письменства, коли лист був для нього єдиною формою літературного — чи паралітературного — переказу. Серед листів, наявних у нашій Книзі (а це все знайдене на сьогоднішній день листування), є, щоправда, листи давніших років, проте більшість із них — то листи до установ, але й ті нечисленні, котрі адресовані знайомим, не репрезентують отого раннього стилю та жанру, за якими сам Шульц пізніше тужив. Отож, ми не маємо нічого з періоду тієї легендарної епістолографічної величі. Сам Шульц із перспективи років оцінював її, пишучи в 1936 році до своєї приятельки Романи Гальперн, таким чином: «Шкода, що ми не знайшли одне одного кілька років тому. Тоді я ще вмів писати прегарні листи. З моїх листів поступово постали Цинам. крамниці. Ті листи переважно були адресовані Пані Деборі Фоґель, авторці Цвітуть акації» (лист № 82). А роком пізніше у листі до тієї ж довіреної адресатки він згадує: «Я не відчував тоді за собою жодної відповідальності, жодного тягаря, писав для себе. То велике полегшення» (лист № 90). Подібне визнання ми знаходимо і в листі до літературного критика Анджея Плешневича: «Колись я знаходив вихід для своєї енергії в написанні листів, то була тоді єдина моя творчість. Шкода, що ми не можемо повернути нашого листування до тамтих часів. Тепер я вже не вмію так писати […]» (лист № 68).

Це суттєве визнання: листи спершу були для Шульца єдиним різновидом літературної творчості. Але й ота, пізніша, професійна, народилася власне з епістолярного спілкування, призначеного для єдиного читача — адресата. Тими адресатами — до того, як Шульц вийшов на літературну арену — спершу були переважно вже асимільовані євреї, чи ті з них, хто прагнув асиміляції, письменникові однолітки, часто за способом життя радше «польсько-галицькі», ніж «єврейські». Саме вони становили середовище, в якому він виріс, із яким його пов'язували численні розгалужені сімейні, приятельські, сусідські узи. А ще спільне, напівзабуте, занурене в міфологію минуле. Отож, чимало найважливіших, найближчих йому учасників листовного діалогу — то власне люди з отих середовищ, тим більше згуртованих, бо провінційних; люди, котрі своє хуторянство ушляхетнювали за образом і подобою світу. Цим зумовлений факт знищення такої значної кількості листів Шульца: вони загинули разом із приреченими на знищення адресатами.

І епістолографія, і мемуарна творчість (Шульц нерегулярно писав щось на зразок щоденника) вже дуже давно хилиться до занепаду. Листи ще іноді бувають формальним літературним приводом; проте самі по собі вони перестали бути творчістю, значною мірою втратили сенс існування, перетворилися на анахронізм і врешті зникли. І сьогодні вони вже навіть не намагаються сягати рівня отих — недосяжних, написаних збляклим чорнилом на пожовклому папері. Тільки в найвіддаленіших куточках, на забитих дошками периферіях часу і простору все ще могли втриматися, — зазвичай у рудиментарних формах — традиції епістолярного мистецтва, його практики. Шульц був, імовірно, одним із останніх, котрі так вправно володіли пером листувальника.

Віддалік від найближчих приятелів і «побратимів духу», в провінційному містечку він був приречений на інтелектуальну та мистецьку самоту, в якій оселялися тільки ті, хто був достоту під рукою, розмови з ким могли бодай частково заступити обмін  с п и с а н и м и  думками. Бо саме листи, і лише вони, могли краще протидіяти самотності Шульца — людини радше письма, ніж мовлення. Лист, щоправда, не мав мистецької промовистості та вагомості, притаманної книжці, натомість міг розраховувати на безпосередню реакцію адресата, зобов'язував до неї.

Така то була розписана на голоси листовна розмова на відстані, пошуки відлуння, партнера, а врешті-решт — бодай лишень вдячного реципієнта сенсів, котрі без можливості діалогу були приречені на яловість. Листи дозволяли Шульцові — не наражаючи його на дуже часто бентежний для письменника особистий контакт — спілкуватися з людьми. Тій потребі він неодноразово давав безпосередній вираз, відверто її декларував. Мабуть, найвиразніше він висловив це в листі до Тадеуша Брези: «Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа» (лист № 11).

Народившись у галицькому польсько-єврейсько-українському Дрогобичі, він був убитий ґестапівцем на вулиці рідного міста під час гітлерівського погрому 19 листопада 1942 року. Він ніколи надовго не покидав свого куточку світу. Шульц, якщо лише мав змогу вибору, обирав свої безугавні нестатки, звичну проблематичність зведення кінців із кінцями, аби лиш залишатися у щасті і в горі на міфородній землі свого дитинства, в тіні цинамонових крамниць. Звідсіля він розсилав листи, щоб знайти приязних до себе, а бувало, що й покревних епістолографів-аматорів, тих численних, хто підбадьорював його, а відтак роками не шкодував слів захоплення та вдячності, таких помічних на примхливій літературній біржі та серед терзань учительської рутини. Тільки нечисленні з-поміж отих приятелів по листуванню заслужили на ім'я натхненників його творчості; лише окремі справді надихали Шульца. Але такі були. І хоча не зберігся жоден Шульців лист до тих його найважливіших співрозмовників, варто затриматися на силуетах декого з них і пов'язаних із ними долями листів, що нині вже пропали.

Ми не знаємо, коли почалися літературні спроби графіка-ілюстратора Шульца, котрі, не опубліковані, чаїлися в його шухлядах, нічим не об'являючи новину про своє існування. Допіру тоді, коли автор офіційно заявив про свою другу (після образотворчості), а відтоді першу, найважливішу професію: письменство, почав друкуватися та публікувати свої твори книжками, справа вийшла назовні і серед читачів, і серед знайомих дрогобичан та інших. Чи ніхто, абсолютно ніхто не знав про письменство Шульца? Про це знали кілька знайомих, може, заледве двоє-троє осіб. Коли ще нічого з-поміж блискучих фантасмагорій Шульца не було опубліковане, обрані, найближчі «кревні по духу» вже начебто були допущені до таємниць Шульцового пера, хоча для більшості він залишався учителем, а для невтаємничених у вищі ступені — тільки рисувальником, художником-графіком і малярем.

Оті найбільш ранні літературні твори, які годі локалізувати в якомусь певному часі, були натхненні контактами Шульца — переважно в листах — із Владиславом Ріфом, майже на десять років молодшим за нього юнаком, приреченим довіку лікуватися від сухот у Закопаному. Дружба між ними — ми не знаємо, як і коли вона зав'язалася — виявлялася насамперед у листах, у взаємному обміні ними, зіставленні уяви, начерках творчих візій, якими обидва щедро ділилися навзаєм. Владислав Ріф виявився — якщо вжити формулювання самого Шульца — ідеальним «спільником для новаторських починань».

Він вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. Його батько Рафал Ріф володів торговельним агентством, мати опікувалася невеликим пансіонатом у Закопаному. В тому пансіонаті вона оселила хворого на легені сина, котрий періодично приїжджав туди з Кракова на дедалі триваліше лікування, аж зрештою через так звані швидкоплинні сухоти покинув рідний дім і навчання й оселився у віллі-пансіонаті, як з'ясувалося, назавжди. Шульц відвідував його там під час різдвяних свят і шкільних канікул уже від початку двадцятих років, але передусім підтримував із ним змістовне листування, яке тривало майже до смерті приятеля, котрий помер 25 грудня 1927 року, маючи всього лише двадцять шість літ. Вони частіше писали одне одному, ніж розмовляли; окрім схильності Шульца до письмових розмов, вирішальною тут стала різниця між ціною залізничного квитка й поштової марки. Ріф писав вірші та роман, амбітний, «експериментальний» за структурою, який він сам схарактеризував як «роман психологічних пригод». Між Дрогобичем і Закопаним розминалися чимало листів — із обох боків нетерпляче чекали відповідей, розв'язок, схвалення. То були «важливі» листи, а тому їх вважали «терміновими»: сповнені проблем мистецтва, якими жили обидва, міфізації життя і світу, практикованих в ідеях і письменстві. Покревні між собою духовно, поєднані спільною пристрастю, спільним натхненням, запозиченим у міфі як рушійній силі мистецтва, — єдиною справою, єдиною метою, що їх поглинала, — молодики намагалися окреслити власну інтерпретацію світу. В полеміці, у взаємних запереченнях і погодженнях, вони часто доходили подібних або ідентичних висновків, і розбіжності, які між ними виникали, часто були ще більш плідними для обох сторін, ніж одностайність.

Багатьма роками потому спільний знайомий обох, поет Адам Важик, згадував той короткотривалий вибух фантазії й таланту: «Бруно Шульц надіслав мені кілька листів Ріфа, написаних із Закопаного до Дрогобича. Пансіонат у тих листах перетворився на корабель, із гостей була сформована команда під орудою фіктивного капітана. Корабель був гротескний, проза пластична, густо всіяна метафорами…»[1].

Хто кому більше завдячував, хто більше набув завдяки тому обміну листами? Якщо й була з нього якась користь, то лише для творчої особистості Шульца, котрому доля дозволила прожити на п'ятнадцять років довше, ніж його приятелеві із Закопаного. Окрім того, відповіді на це запитання не існує, годі ту проблему вирішити. Бо згідно з санітарно-епідеміологічними нормами до пансіонату пані Ріф прибули дезінфектори, котрі провели в кімнаті, де до самої смерті мешкав Владислав, обов'язкову «бактеріологічну обробку». Дезінфекцію вони вчинили ретельну, дощенту знищивши токсичні рукописи ніколи не публікованих творів покійного, а за тієї нагоди й усі Шульцові листи. Від юного, надзвичайно перспективного молодого письменника не залишилося жодного сліду.

Галина Дрогоцька, в майбутньому видатна польська актриса, в літах ранньої юності познайомилася в Закопаному із Шульцом, приятелювала із хворим Владеком і його сім'єю. Багатьма роками опісля вона розповіла мені в листі про дивовижно стримане, якщо не сказати «забобонне» відхрещування Шульца від згадок про покійного друга. Коли вона запитала його про Ріфа через кілька років, Шульц, на подив Дрогоцької, жахнувся, в його очах майнув переляк, і він навіть не спробував приховати цього імпульсу, не шукав якихось вигаданих, ad hoc притягнутих мотивів браку відповіді — він, начебто, ухильно прошепотів: «Прошу мене про це не питати, краще залишмо це у спокої…», або щось подібне.

Чи, може, він відчував дошкульний тягар занедбаного боргу, віддавати який тепер було вже занадто пізно? Жалоба та смуток устигли вже розійтися і минути, тоді що ж залишилося? Галина Дрогоцька відчула ту відмову в розмові як страх, що балачка про «духовного ближнього» немов затягла би Шульца в «регіони небуття», де вже опинився покійний.

Шульц мав звичку писати чернетки «важливих» листів, зберігаючи початкову версію нотаток. Плоди спільних роздумів і діалогів, а отож, неначе зачини твору, могли відтак пережити ту розлуку, й у зрілій формі потрапити до рукописів Шульца, або до пізніших суперечок, які той провадив — також епістолографічно — вже з кимось іншим, скажімо, Деборою Фоґель, із котрою познайомився на кілька років пізніше похорону в Закопаному. Врешті-решт, листування із Ріфом було знищене тільки з одного боку; натомість інший його бік — рукописи листів Ріфа — ще тоді існували, без прогалин і шкоди зберігаючись у домашньому архіві Шульца.

В оповіданні Шульца Ніч Великого Сезону із циклу Цинамонові крамниці є уривок, ближчий до класичного сюрреалізму, ніж до притаманної Шульцові метафорики й образності, про який особа, знайома з Ріфом і Шульцом, стверджувала, що фрагмент був запозичений із листа чи уривку прози Ріфа. Йдеться про такий текст: «Батько наслуховував. Здавалося, в цій нічній тиші його вухо видовжувалося, галузилося аж десь за вікном фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі»[2].

Минули два-три роки епістолярної самотності Шульца. Це не означає, що він відклав перо «дрогобицького кореспондента», проте спільника для «новаторських починань» після втрати останнього, він шукав майже до 1930 року. Десь приблизно того часу почалося співмислення про світ і творчість із Деборою Фоґель. Можливо, це трапилося ще в 1929 році — після двох років пошуків обраного адресата.

Так склалося, що з-поміж знаних нам кореспондентів Шульца чотири особи, визначальні для його творчого шляху, — Ріф, Фоґель, Налковська та Шелінська, — є винятково відправниками загиблих листів, адресованих свого часу на вулицю Флоріянську, 10, у Дрогобичі. Жоден їхній лист до Шульца (за винятком випадкових епістолярних уривків Дебори Фоґель) не зберігся, водночас, жоден лист Шульца до когось із тієї четвірки не дійшов до наших днів. Парадоксальна закономірність полягає в тому, що вступ до Книги листів ми присвячуємо здебільшого власне неіснуючим листам. Решта текстів, які увійшли до Книги, описані та пояснені у примітках і коментарях. Брак листів і їхніх авторів — тих найважливіших — слід, отож, бодай незначною мірою надолужити інформацією про них, про їхніх авторів, про ґатунок контактів і справ, які пов'язували їх із письменником, про історію їхньої дружби.

Наприкінці двадцятих років, під час перебування в Закопаному Шульц познайомився із Деборою Фоґель, котра приїхала сюди на відпочинок. Їхня перша випадкова зустріч відбулася в робітні Віткаци, де двадцятикількарічна випускниця університету Яна Казимира у Львові, аспірантка професора Казімежа Твардовського, точила запеклі філософські диспути з художником — творцем туманного поняття Чистої Форми. Обмін думками начебто стосувався радше філософії, ніж мистецтва, і не віщував узгодження поглядів обох диспутантів.

Зав'язане під супровід інтелектуальної дуелі знайомство Шульца з Деборою незабаром перетворилося на дружбу і тривало довіку,  к о р о т к о г о   в і к у  обох. Спорожніле місце свідомо не згадуваного Владека Ріфа посіла гідна наступниця.

У листах Шульца до неї дедалі частіше стали з'являтися — крихта за крихтою, уривок за уривком — зав'язки блискучих історій, тією ж мірою дрогобицьких і приватних, що й міфічних та універсальних, які поступово почали домінувати над іншими сюжетами листування. Зі зростаючим від листа до листа захопленням Дебора читала про магічну історію Дрогобича, себто світу, історії про Батька й Сина — водночас крамнично-мануфактурні й космогонічні. Із тих листів постали Цинамонові крамниці.

Оте надзвичайно рясне й цінне листування було знищене разом із Деборою, вбитою у Львівському ґето. Листи Шульца, яким вона надавала дуже вагомого значення, Дебора зберігала до кінця, упродовж низки років, коли фахова діяльність їх обох послабила взаємні епістолярні контакти. Настала мить з'яви на світ Шульца-письменника, котрого досі вважали винятково малярем і графіком, його творчість стала суспільним набутком — з'явилися нові знайомі та друзі зі світу літератури; вчитель малювання раптом виявився автором сенсаційної прози. Це обтяжило його клопіткою відповідальністю, побоюваннями не зрадити надій, які на нього покладали, дуже ускладнювало продовження письменницької праці, паралізувало, відтручувало від листування з його найкращою, найбільш інтелектуально й мистецьки збуджуючою Музою — Деборою Фоґель, котра представляла погляди та рід уяви, в чомусь споріднені з Шульцовими, а в чомусь — інакші. Але й відмінності, і суперечності, наявні в їхньому листуванні, бували стимулом для стверджень і заперечень, творчо однаково плідних.

Настала друга епістолографічна епоха, на думку Шульца, менш досконала за формою та змістом листів. Вона починається більш-менш від Цинамонових крамниць. Власне з того пізнішого періоду походить переважна більшість уміщених у цій збірці листів, які складають лише незначну частину величезного листування 1934—1942 років. Вибірку підготувала безособова, варварська доля.

Форма листа, безпосереднього переказу, скерованого до конкретного адресата, завжди захоплювала Шульца. Про це свідчить, скажімо, використання цієї форми в деяких літературно-теоретичних публікаціях, як-от у надзвичайно цікавій відповіді Віткевичеві (лист № 63), чи також у призначеному для друку та опублікованому обміні полемічними листами з Ґомбровичем (лист № 67). Попри частіші у тридцятих роках поїздки до Варшави, попри доволі численні й цінні знайомства з видатними представниками літератури — Шульц і далі мешкав у Дрогобичі на самоті. Відрізаний від основних нуртів подій, які точилися в культурних центрах країни, провінціал і вічний аутсайдер, він постійно переймався острахом  п и с а н н я   н а м а р н е.  Отож кожен голос читача був для нього помічним підтвердженням, очікуваною підтримкою в його важкій, хоча, прецінь, певним чином необхідній самотності. «Чи то не щастя, незаслужене й несправедливе, — пише він в одному з листів, дякуючи за похвалу його твору, — що книжка приносить нам — попри інші блага — ще й приятелів?» (лист № 79). А в іншому місці він констатує: «[…] моя доля особлива. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відрізаність від справ повсякденного життя. Самотність є тим чинником, який доводить реальність до бродіння, до осадження гранул фігур і барв» (лист № 63).

Він ставився до епістолярного мистецтва як до чогось високого штуки, як до певного — пізніше маргінального — жанру творчості. Майже завжди всі листи, які він вважав суттєвими, Шульц писав на чернетці, щоб відтак, внісши поправки та остаточно їх відшліфувавши, перенести на чистовик. Так він чинив навіть із листами до нареченої.

[1] A. Ważyk, Kwestia gustu, Warszawa 1966, s. 110—118.

[2] Цит. за перекладом Т. Возняка: Б. Шульц, Цинамонові крамниці. Санаторій під клепсидрою, Львів 2004, с. 100. — Прим. пер.