Діалоги: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кривда ставить собі за мету зробити комусь зло. Але мудрість не залишає місця для зла. Єдине зло для неї — ганьба^{226}. Їй же годі увійти туди, де вже поселилися чеснота й достоїнство. Тому-то кривда не може доступитися до мудреця. Бо якщо кривда — це зло, що приносить страждання, а мудрець, знаємо, від жодного зла не страждає, то кривда не має до нього жодного стосунку.

Будь-яка кривда забирає якусь частку того, на кого вона націлена, й ніхто не може сприйняти кривди, не зазнавши якоїсь шкоди чи то стосовно своєї гідності, чи свого тіла, чи речей, що поза ним. Мудрець же нічого не може втратити: усе ж бо він склав у самому собі, нічого не довіривши долі; всі його добра — у безпеці, він задоволений чеснотою, яка не потребує випадкових дарунків, тож не знає ні приросту, ані збитку: виповненому по вінця нікуди далі поповнюватися. Доля забирає лише те, що дала. Чесноти вона не дала — то й забрати не може.

Чеснота невразлива, незрушна, незворушна. Так вона твердо протистоїть усьому випадковому, що ні схитнути її, ані, тим паче, перемогти. Хай які знаряддя тортур виставляй перед нею — й оком не зморгне; чи приємне щось, чи моторошне показуй — жодна риса на її лиці не зміниться. Отож мудрець не може втратити того, що вразило б його тією втратою. Єдине його надбання — чеснота, і того надбання ніхто й ніколи його не позбавить. Усе інше в нього — наче випозичене, для тимчасового користування. А кого засмучує втрата чужого? А що кривда не може зашкодити жодній з тих речей, що є власністю мудреця, — адже, зберігаючи чесноту, він зберігає все своє при собі, — то жодної кривди мудрецеві заподіяти неможливо.

Коли Деметрій, знаний як Поліоркет^{227}, здобувши Мегару, запитав філософа Стільбона^{228}, якими є його втрати: «Аніякими, — відповів той. — Усе моє — при мені». А тим часом усе його майно було розграбоване; дочок — забрав ворог; вітчизна опинилася під владою чужинця, а самого його, звисока поглядаючи, допитував цар в оточенні переможного війська. Але Стільбон вирвав у царя перемогу і, дарма що у захопленому місті, постав перед ним не лише непереможеним, а й нічим не діткнутим. Бо ж мав при собі справжні добра, на які годі накласти руку, а те, що було сплюндровано й розграбовано, вважав не своїм, а таким, що долучилося, таким, що і приходить, і відходить на кивок долі; любив усе це, але не так, як люблять своє, власне, — добре знав: що напливає ззовні, те вислизає з рук, непевне.

Подумай тепер, якої кривди міг би завдати такому мужеві чи то злодій, чи наклепник, чи захланний сусід, чи хтось із тих заможних злобників, що на схилі літ, бездітні, тільки й розглядаються, над ким би то познущатися, — якщо ні війна, ані той видатний умілець руйнувати міста нічогісінько не змогли у нього забрати. Серед поблиску мечів, серед сутолоки вояків-грабіжників, серед полум’я, серед крові й руйнації, коли й святині, обвалюючись, падали на своїх же богів, — одна, лишень одна людина перебувала у спокої.

Тож не вважай мій намір надто зухвалим. А якщо й досі не надто мені віриш, надам тобі свого ручителя. Ти, певно, й не підозрюєш, що в одній людині може бути така стійкість, така велич духу. Та ось, уяви, виходить той чоловік на середину й каже: «Не варто сумніватися в тому, що народжений людиною не може піднятися над усім людським; що незворушно сприйматиме страждання, втрати, болячки, рани, великі потрясіння, коли шкереберть іде все доокола; що спокійно зноситиме усілякі нещастя, а щастя — помірковано, не відступаючи перед тими, а цьому — не довіряючи; що за найрізноманітніших обставин може залишатися незмінно однаковим, не вважаючи своїм нічого іншого, окрім самого себе, та й то в найкращій частці свого єства.

Ось я тут, перед вами, готовий все це довести, — що перед тим руйнівником стількох міст, коли під ударами таранів, розсипаючись у звалища, падають захисні споруди, раптово обвалюються, тайкома підкопані, стрімкі вежі й таки на очах, зрівнюючись із найвищими укріпленнями, ростуть високі насипи, а при тому на стійких засадах несхитним залишається дух — немає таких пристроїв, таких таранів, щоб його потрясти. От щойно вихопившись із-під румовищ власного дому, серед відсвітів пожеж, я тікав від вогню залитими кров’ю вулицями; не знаю, яка доля спіткала моїх доньок, можливо, ще гірша, аніж доля самого міста; сам один, у літах, бачачи довкола одну лиш ворожість, я все-таки стверджую, що моє майно, ціле й неторкнуте, — зі мною; ним володію, його маю — все те, що й мав. Тож яким правом, Деметрію, називатимеш мене переможеним, а себе — переможцем? Твоя фортуна взяла гору над моєю — ото й усе! А де те все, минуще, всі ті речі, що переходять із рук у руки, — не знаю того. Одне лиш добре знаю: що моє — те при мені; зі мною й зостанеться. Пихаті багачі втратили свою спадщину, похітливі — своїх коханок, а з ними — й рештки свого сорому; марнославні — свою курію, форум й усі інші місця, призначені хіба що для привселюдного вишколу своїх пороків; лихварі — свої записи^{229}, що розпалюють жагу до примарних багатств; що ж до мене, то все тут, кажу, — ціле й неторкнуте. А тепер поспілкуйся з тими, хто плаче й лементує, хто, захищаючи свої гроші, підставляє голі груди під вістря мечів, хто тікає від ворогів, вгинаючись під вагою свого майна».

— Ось так-то, Серене: той досконалий, сповнений людських і божественних чеснот, стійкий муж — нічого не втратив. Його добра — за надійними, яких нікому не здобути, укріпленнями. Навіть не зрівнюй з ними захисних мурів Вавилона, куди увійшов Александр, ані мурів Картагена чи Нуманції, які здобула та сама рука, ні навіть Капітолійських укріплень, бо й там — сліди ворога^{230}. А от усього того, чим захищений мудрець, — не бере ні вогонь, ані навальний напад; не знайдеш там жодного доступу: усе тут стрімке, неприступне, врівень з богами.

І не варто казати (хоч то твій звичай), що такого мудреця, як отой наш, загалом не буває, — ми його не вигадали; це не марна хвала силі людського духу, не перебільшений образ чогось неіснуючого, ні, — яким є мудрець, таким ми показали його, таким і показуватимемо. Такі люди, щоправда, з’являються один раз, можливо, на декілька століть. Та хіба може часто народжуватися те, що виходить ген за щось усталене, звичне для люду? Втім, цей же Катон, — згадкою про нього ми й почали свої роздуми, — ледь чи не вище стоїть над тим нашим зразком.

Врешті, щоб зашкодити, треба бути сильнішим від того, кому шкодиш, але ницість не буває сильнішою від чесноти, тож мудрецеві неможливо завдати шкоди. Скривдити добрих людей намагаються лише погані; між добрими панує мир, погані ж — небезпечні не лише для добрих людей, вони й самі собі шкодять. І якщо завдати шкоди можна лише слабшому, якщо погана людина слабша від доброї і якщо добрим можуть загрожувати лише неподібні до них, — отже, мудрець не може бути скривджений. А що доброю людиною може бути лише мудрець, того вже не варто тобі нагадувати.

Але, — можеш заперечити: «Якщо Сократа оскаржили несправедливо, то, отже, його скривдили». — Тут потрібне уточнення: може бути таке, що хтось мене скривдить, але скривдженим я не буду. Скажімо, хтось, укравши якусь річ з моєї садиби, покладе її в моєму ж домі; він украв, я ж — нічого не втратив. Хтось може стати шкідником, хоча нікому не нашкодив. Якщо, наприклад, хтось спить зі своєю жінкою так, мовби то була чужа жінка, то він перелюбець, хоч вона залишається порядною. Хтось, припустімо й таке, дав мені отруту, але, змішана з їжею, вона втратила свою силу; підсипаючи отруту, той чоловік зробив себе злочинцем, хоча шкоди не завдав. Розбійник залишиться розбійником, навіть якщо його ніж, проткнувши широку полу, не зачепить тіла. Та й кожен злочин загалом, навіть якщо не сягнув цілі, є звершеним чином, бо цього достатньо для звинувачення. Є ще й такий вид взаємозв’язку, коли одне щось може існувати без другого, але те друге — не може без першого.

Що кажу, те спробую вияснити. Можу, скажімо, перебирати ногами, але не бігти, та не можу бігти не перебираючи ногами. Перебуваючи у воді, можу не плавати, але плавати, не перебуваючи у воді, — не можу. З цього ж ряду й те, про що ведемо мову. Якщо мене скривджено, то це означає, що вчинено кривду; але якщо вчинено кривду, то це ще не означає, що мене скривджено: різне може трапитися, що відверне кривду. Як занесену для удару руку може перепинити будь-який випадок, а пущену стрілу — відхилити, так і всякі інші кривди можуть бути перехоплені на півдорозі, тож вони будуть і заподіяні, і, водночас, не отримані.

Окрім того, справедливість не може зазнавати нічого несправедливого, адже протилежності не сходяться. Кривда ж буває лише несправедливою, тому мудреця неможливо скривдити. Тож не дивуйся, що мудреця ніхто не може не тільки скривдити, а й принести йому якусь користь. Мудрецеві й не бракує нічого, що міг би отримати в дарунок. Та й що погана людина могла б дати мудрецеві? Щоб дарувати щось, потрібно спочатку мати, а що поганий може мати такого, чим міг би порадувати мудрого мужа? Отож, ніхто не може ані шкоди завдати мудрецеві, ані якусь користь йому принести — як і все божественне: ані чиєїсь допомоги не хоче, ані скривдженим бути не може. А мудрець — найближчий до божественного; в усьому, окрім смертності, він подібний до бога. Він увесь — у постійному пориві туди, де все — у мірній, згідливій течії: пливе спокійно й впорядковано, безпечно й лагідно; народжений для суспільного добра, помічний для себе й для інших, він нічого негідного не забажає, ні за чим не плакатиме — він, хто, опираючись на розум, сповнений божественного духу, ступатиме через клопітне, в постійних перемінах, людське життя. То звідки б йому чекати кривди? Не думай, однак, що мова лише про ту кривду, яка від людей: тут і фортуна безсила, бо скільки б разів вона не зіткнулася з чеснотою — ніколи їй не дорівняє.

Якщо з душевним спокоєм, незворушно сприймаємо те найстрашніше, чим може грозити нам найсуворіший закон чи найлютіший велитель, те, в чому фортуна вичерпує всю свою владу, — якщо знаємо, що смерть не є злом, отже, й не кривдою, то наскільки ж легше переноситимемо все інше: втрати й страждання, наругу й вигнання, смерть близьких, усілякі розлуки й незгоди! Навіть коли всі ті біди наринуть на мудреця водночас — не потоплять його, то що вже казати про поодинокі, які й засмутити його не годні? І якщо він незворушно сприймає кривди, які завдає йому фортуна, то наскільки спокійніше поставиться до можновладних кривдників, знаючи, що ті — лише прислужники фортуни!

Усе це мудрець зносить не інакше, аніж як зимову холоднечу й вибрики неба, як гарячку й хвороби, як усі інші прикрі несподіванки. Він навіть не припускає, що хтось інший бодай у чомусь може керуватися здоровим глуздом, адже на це здатний лише мудрець. Усіма іншими людьми рядить не глузд, а хибні, лукаві думки та безладні смикання душі; мудрець усе це зараховує до чогось випадкового. Ми ж — поза шаленим крутежем тих випадковостей, що звідусіль налітають на людину.

Мудрий зважає й на те, якою поживою для кривдження є страх перед усілякими небезпеками. От, наприклад, нам чи то нашіптувача підішлють, чи висунуть несправедливі звинувачення, чи налаштують проти нас можновладців, чи наставлять інші, гідні зодітих у тогу розбійників, підступні пастки. Кривда частенько трапляється й від того, що хтось вирве комусь із рук чи то прибуток, чи довго виловлювану нагороду, чи перехопить великим трудом осягнутий спадок, чи позаздрить комусь прихильності чийогось багатого дому. Мудрець усього цього уникає, бо ні надією не живе, ані страхом^{231}.

Додай і те, що кривду ніхто не сприймає незворушно: варто лиш подумати про неї, і вже людина скипає, але — не мудрець: він завжди з піднятим чолом, завжди володіє собою, завжди він у глибокому й погідному спокої. Кого ж зачіпає кривда, того вона й потрясає, й поневолює; мудрець же вільний від гніву, що спалахне від самої думки про кривду; а вільний від нього тому, що й від кривди вільний, — знає, що вона не може його торкнутися. Ось чому він такий прямий душею і просвітлений, такий піднесений у своїй постійній радості. І так уже незворушно сприймає він ті удари, що їх завдають чи то люди, чи обставини, що й саму кривду звертає собі на користь: випробовує себе й свою чесноту^{232}.

А тепер, заклинаю вас, — вухом і серцем, у шанобливій мовчанці, прихиліться до завершального слова: мудрець — вільний від кривди!

Але задля його безпеки вам аж ніяк не доведеться поступитися й дещицею своєї зухвалості, хижацької жадоби, сліпої нерозсудливості й гордині: не коштом ваших пороків шукаємо для мудреця свободи — майте їх, неторкнутими, при собі. Таж не про те мова, щоб ви не мали змоги кривдити, а про те, що мудрець усі ті кривди пускатиме з вітром, а терпеливість і велич духу служитимуть йому надійним захистом. Так і на священних змаганнях не один боєць саме в такий спосіб здобув перемогу: руки супротивника попросту втомлювалися, цілячи у нездоланну терпеливість. Тож і мудрець — із того самого ряду гартованих у впертих і довгих вправах, із тих, хто готовий перетерпіти і втомити будь-який ворожий напір.

А тепер, раз ми вже пробігли першу частину наших роздумів, перейдімо до другої. Тут, послуговуючись частково нашими доводами, здебільшого ж спільними для всіх стоїків, доведемо, що й образа не вражає мудреця. Образа — це щось менше, ніж кривда. На образника можемо радше жалітися, аніж мстити йому, та й закони не передбачають за образу якоїсь покари.

Почуття образи випливає зі слабкої душі, яка наче зіщулюється від будь-якого не надто пристойного вчинку чи слова. От, скажімо: «Такий-то не прийняв мене, хоч інших таки прийняв». Або: «Як же зневажливо він відповів мені, прямо в очі розсміявся». А ще: «Він виділив для мене місце не посередині стола, а в самому низу^{233}» та інше. Хіба не назвеш це наріканнями знудженої душі, хворобою, в яку впадають надто розніжені, розбещені щастям люди? Таким не журитиметься той, у кого поважніші клопоти. Так ось: усі ті, розслаблені надлишком дозвілля, якісь по-жіночому, від природи, нестійкі люди, коли їх оминають справжні кривди, переймаються, власне, усім тим пустим, яке вони тлумачать на свій хворобливий лад. Отож, хто так болісно сприймає кожну образу, виказує тим самим, що не бачить далі свого носа, засвідчує неповагу до себе самого. Впевнений він лише у тому, що його зневажили, і такі-ось муки — не від чогось іншого, а від ницості душі, яка сама себе принижує, упосліджує. Мудреця ж не образиш: він знає собі ціну, він певний того, що ніхто з ним не сміє надто вільно повестися, а над усім тим, що я назвав би не так душевними стражданнями, як пхиньканням, він не те що бере гору — просто не зауважує. Є, щоправда, й таке, що вражає мудреця, але — не пригноблює: тілесний біль, неміч, утрата друзів чи дітей, упадок війною опаленої вітчизни. Не перечу, що все це торкається душі мудреця, таж не кажемо, що його твердість — це твердість каменя чи заліза. Що ж бо то за чеснота, яка не відчуває того, що терпить?

То що в такому разі? — А ось що: є, кажу, чимало такого, що вражає мудреця, але, відчувши рану, він перемагає її, затискує, вигоює. А до всього іншого, дрібного, він просто нечутливий; тут йому не знадобиться той гарт, який він набув у щоденному протистоянні супротивним силам, — усього того він чи то бачити не хоче, чи просто з нього сміється.

А що образи йдуть переважно від пихатих і зухвалих, які й на своє щастя кривляться, то мудрець має змогу зневажити ту бундючність і протиставити їй найвеличнішу з усіх чеснот — цілющу силу й велич свого духу. Він оминає всі ті марниці, не зважає на них, як не зважаємо на нічні видива, подоби речей{234}, де нічого справжнього, цілісного, сама лиш порожнеча. Думає й про те, що увесь інший люд зі своїх низин не може зверхньо дивитись на те, що на висотах. «Образа», contumelia, — від слова «contemptus», зневага{235}, бо ж лише зневажаючи когось, можна його в такий спосіб скривдити. Але ж нікому не до снаги зневажати більшого і кращого від себе, навіть коли він робить це зневажливо. Вдарити батька по лиці може й дитина, може й за волосся сіпати матір, може дряпати, плюватися, на очах батьків оголювати те, що треба прикривати, може й погані слова говорити, але все це ми не вважаємо образою. Чому? Бо той, хто робить усе це, ще й не знає, що таке зневага.

З цієї ж причини нас не ображають, а, навпаки, розважають гострі словечка наших рабів, що дозволяють собі кепкувати й зі своїх господарів; почавши з них, вони й далі, вже на гостях, вигострюють свою зухвалість. І що нікчемніший раб, що більшим посміховищем є сам, то більше дозволяє собі на те словесне нахабство. Дехто купує для цього найязикатіших хлоп’ят, ще й вишколює їхню безсоромність, наймаючи для цього відповідних наставників, щоб ті їхні учні майстерніше проливались усілякими непристойностями; сприймаємо ж їх не як образи, а як масні дотепи.

Яке ж то безглуздя — то втішатися тим самим, то обурюватися; одне й те ж саме з уст приятеля сприймати як непристойну лайку, а з уст хлопчини-раба — як потішний жарт!

Як ми ставимося до дітей, так мудрець — до всіх людей, яких не полишає дитячість ані після зеленого, ані після сивого віку. Чи з плином часу кращими стають ті, чиї душі хворі? Хіба що хиби їхні разом з ними зростають. Від дітей вони відрізняються лише зростом та зовнішнім виглядом, в іншому ж — такі ж самі, як і ті діти, непостійні й невпевнені, так само пориваються то сюди, то туди, аби лиш якоїсь насолоди лизнути, усе чимось занепокоєні, а якщо й вгомоняться, то не від здорового глузду, а зі страху. І хай там ніхто не каже, що між дітьми й ними різниця у тому, що ті поквапні до кісточок, горіхів та різних бляшок, а ці — до золота, срібла й до міст; що ті, забавляючись, вдають із себе різних урядників, наслідують їхній одяг та ознаки — претексти, фасції, влаштовують суди, а ці — по-справжньому, з головою, віддаються тим забавам — уже на Марсовому полі^{236}, на форумі, в курії; що ті, згрібаючи пісок на узбережжі, виліплюють подоби будинків, а ці, зарозумілі (он, мовляв, на що ми здатні), женуть угору, камінь при камені, високі стіни й крівлі^{237} і роблять небезпечним для життя те, що винайдено для безпеки нашого тіла.

Отож і діти, й дорослі — однаково хиблять, з тією лише різницею, що в останніх ті хиби поважніші й спрямовані на інше. Тож їхні образи мудрець по праву сприймає не інакше як жарт. Час до часу, як ото дітям, він визначає покарання, добру науку для них, але не тому, що він зазнав од них кривди, а тому, що вони йому завдали її, і щоб більше цього не робили. Так і худобу смиримо батогом. Не впадаємо у гнів, коли кінь не кориться вершникові, а гнуздаємо його, щоб болем подолати його впертість. От, бачиш, ми відповіли на ще один звичний закид у наш бік: «Чому мудрець, дарма що його ні кривди не беруть, ані образи, карає тих, хто їх завдає?» — Тому, що не за себе мстить, а їх виправляє.

Ти от не віриш, що мудрець може бути настільки твердої вдачі. Але ж таку саму твердість ти можеш спостерігати і в багатьох інших людей; не та лише причина тієї твердості. Який лікар, скажи мені, буде сердитися на хворого з гострим виявом божевілля? Хто звинувачуватиме за маячню й лихослів’я хворого на лихоманку, якому не дозволяють пити холодну воду? Мудрець до всіх людей ставиться так, як лікар — до хворих: той, оглядаючи їх, не бридиться ні сороміцьких місць торкатися, якщо того вимагає лікування, ні не гидує приглянутися до калу чи сечі, ані не зважає на грубі лайки охоплених лихоманкою. Він знає, що всі ті, хто гордовито ступає у своїх облямованих пурпуром тогах^{238}, з виду здорові й квітучі, насправді — хворі, тож і дивиться на них не інакше, аніж дивився б на хворих, яким властива нестриманість. Тому-то й не ображається, коли ті у своїй хворобі дозволять собі нахабніше повестися з лікарем: як до почесних звань урядовців він байдужий, так само — й до нечемної поведінки хворих.

Як не запишається, коли його заповажає хтось із вуличників, як не образиться, коли йому не відповість на вітання якийсь останній простолюдин, — так само й не буде чванитися тим, коли його навперебій вихвалятимуть багачі, адже знає, що вони нічим не відрізняються від нуждарів, та навіть нужденніші від них, бо тим мало що потрібно, а цим — багато. Не засмутиться й тим, якщо володар Персії чи повелитель Азії Аттал^{239}, коли він вітатиме їх, пройдуть, гордовиті й мовчазні, не вдостоївши його й поглядом. Знає ж бо й те, що вони гідні не більшої заздрості, аніж той із рабів, кому в багатолюдній челяді поручена опіка над хворими й навіженими.

А й справді, чи обурюватимусь, що не вельми ввічливим до мене був хтось із тих, хто біля храму Кастора, день при дні, то купує, то збуває негодящих рабів; хтось із тих, хто вже й сам задихається серед тієї гидкої сутолоки? Гадаю, що ні. Що ж бо доброго може бути у того, під чиєю рукою — лише погане?