Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли я починаю зранку їсти, то також здається, ніби проїм отак дуже довгий час, принаймні до полудневого сну. Але так тільки здається. Минає півгодини, і їсти більше не хочеться, тому доводиться до полудня займати себе чимось іншим. Добре, що на вибір заняття також йде багато часу - година-дві. Придумую собі ходити. Ходжу. Годину-дві. Тривалий час займає спостерігати за годинником. Здається, що його стрілки рухатимуться швидше, якщо за ними спостерігати. Вони просто розлінюються без суворого нагляду. Тепер я розумію, що час є моїм найбільшим ворогом: без мене він майже не минає. Він вимірюється подіями, а оскільки я перестала діяти, то й він перестав минати. Ми з ним як дуелянти без шпаг. Чекаємо, хто вмре першим.

Коли експерименти з часом обридають, я віддаюся власній фізіології. Обмацую груди на наявність пухлин, вивчаю, на яких частинах тіла найкраще проступають крізь шкіру судини, вищипую брови (на це йде, як правило, найбільше часу), по черзі обгризаю нігті, що виростають за ніч, а потім без особливої охоти мастурбую. Щоб кінчити - не згадую тебе, навпаки - вифантазовую неймовірно огидні речі, які діються з абсолютно незнайомими особами. Вони виконують усе слухняно й теж без особливої охоти, ніби маріонетки чи манекени. Мені їх не буває шкода, але вони мене, напевно, шкодують. Часто мастурбація закінчується риданням, коли я майже під кінець, цілком випадково, уявлю себе згори. Але плач мені все одно йде на користь, бо опісля швидше хочеться спати. Намагаюсь плакати по кілька разів на день. Розчулюю себе завжди чимось іншим, але найчастіше - прожитими моментами захоплення чимось.

Після обіднього сну вмикаю телевізор і дивлюся в нього до півночі.

Після півночі констатую факт переходу в наступну порожню кімнату й швиденько засинаю. Нічого не сниться, а якщо і сниться, то я опираюся з усіх сил.

У кожній наступній кімнаті однаково, тільки меншає повітря. Мене це зовсім не лякає.

У вакуумі на одну обов’язкову дію буде менше. Хоч перестану дихати.

Я перейшла чотири типи людських подоб: спочатку була Дон Кіхотом, потім героєм нашого часу Печоріним, потім Ґреґором Замзою і нарешті - людиною без властивостей. У цій останній подобі я перебуваю зараз. Не думаю, що буває щось далі. По-моєму, людські властивості не повертаються, бо здатність повертати властивості - це теж властивість Залишаються тільки притуплений біологічний інстинкт і терпляче спостерігання часу.

Іноді мені хочеться стати такою, як раніше, я навіть відчуваю бажання бути іншою. Виходжу зранку надвір і довго стою під падінням снігу, дивлюся в небо, на багатоповерхові будинки навколо, на перехожих, - і натрохи віддаюся непретензійній суєті, цьому короткозорому рухові в нікуди, який досягає своєї мети, дотягнувши принаймні до вечора. Це сліпий рух. Він приречений на зіткнення зі стіною. Тому бажання бути іншою в мені швидко згасає.

І я повертаюся до своєї квартири, яка заміняє мені тіло й планету. Тіла для мене замало, а планети - забагато; в квартирі я почуваю себе якраз добре. Я б хотіла по вінця заповнити квартиру водою й плавати в ній, як планктон. Я уявляю свою квартиру зовні, з двору, як через шпарини вікон просочується вода і замерзає, не встигнувши долетіти до землі. Я б пережила тоді повноту стихій, густина середовища тоді була б моєю густиною. Можливо, людина так гостро відчуває свою чужість на землі через різницю в густині повітря і її тіла. Це найперша невідповідність - потім усі решту. В різниці величин, висот, об’ємів, почуттів, переконань, обставин, життєвих призначень, соціальних станів і т.д.

Проблема людини без властивостей полягає в тому, що вона зачасто й забагато себе усвідомлює. Кожної миті вона знає, якої саме властивості їй не вистачає в цю хвилю. Тому час для неї вимірюється не секундами, а відсутністю властивостей. Час для неї - це безконечний перелік властивостей, які хотілося б мати. Це безперервна ностальгія за ідеальною собою. Така людина є не такою, якою б хотіла бути. Вона просто забагато хоче.

Все сталося через моє надмірне бажання мати тебе.

Нещодавно мені приснилися Гімалаї. Я стояла по коліна в снігу, споряджена наплічником, тепло одягнена, в рукавицях і шапці, й озирала ландшафт, серед якого перебуваю. Це були гори, до речі, не дуже високі. І так стоячи, протягом сну я поволі усвідомлювала, що потрапила саме в Гімалаї. Виявляється, можна впізнати гори, ніколи досі не бачені, що зрештою колись давно цілком логічно обґрунтував Платон.

Я зрозуміла цей сон як попередження. Або як наслідок. Просто зараз я надто багато часу чекаю на тебе.

Гімалаї - це, можливо, архетип земного очікування. Своєрідне сходження душі над тілом.

Як кліматичні пояси, я проходжу різні стадії чекання на тебе, хоча залишаюсь тією ж самою і там само. Спочатку здається, що завтра ти повернешся, ніби нічого не сталося. Але тебе нема. Де ти? Невже вище? Минає тиждень - і здається, що вибачу тобі все, тільки б повернувся. Два тижні - повернися - і я сама попрошу в тебе вибачення. А далі - решта тижнів. Ти десь є, зовсім поруч, точнісінько такий самий, як раніше, але повернути тебе неможливо, бо нема куди повертати. Я стою серед снігу й гірського ландшафту і впізнаю.

Хотіла б написати останній розділ «Платформи» Мішеля Вельбека. Або краще так - прожити його. Щоб у маєму останньому розділі було так смертельно спокійно.

- Ти далі на нього чекаєш? - питає Роза, хоч тільки вона знає правдиву відповідь. Вона знає багато чого, навіть те, нащо їй її п’ятдесят два роки.

- Хіба Ви не чули? Він вмер. - Я намагаюся зблефувати.

- Лізо, брешеш, ти чудово пам’ятаєш, хто з вас двох вмер.

Так. Я ховаю від Рози внутрішній бік зап’ясть у довгі рукава білої сорочки, такі довгі, що, очевидно, призначені для зав’язування у вузол за спиною. На зап’ястях уже присохлі сліди від леза.

Роза усміхається.

Хто вона - Роза? Чи ангел?

- Лізо, не клей дурня, я не ангел. Нічого не змінилося, крім того, що тепер тобі завжди бракуватиме чужої крові. Твоя мрія бути ідеально блідою сьогодні здійснилася.

Так. Нічого не змінилося, крім того, що я вмерла і залишилась жити.

- Знаєте, - кажу до Рози, - я покинула писати роман. Думаю, коли нарешті замовкну, стану щасливою. Просто я боюся того, що можу написати. Мама боїться, Ви боїтеся, він боїться. Роман є моїм запитанням, на яке треба відповідати. А всі навколо давно зрозуміли велику таємницю буття: відповідати нема що, нема як і нема кому. Світ мовчить. У ньому відповідей не передбачено, самі лише споконвічні аксіоми. І головне - йому нема краю, цьому дідьчому світові, нема найменшого, хай кічового, останнього розділу. Світ - це коло, в центрі якого я, і нема мені ні життя, ні смерті. Мій закінчений роман був би для людей тяжкою образою, виплодив би в їхніх знуджених тисячоліттями головах нові безпідставні надії на омріяний кінець.

- Лізо, мені здається, ти перебільшуєш діаметр кола.

Так. Моє тіло не таке вже й велике, просто неймовірно прудке, і вже встигло багато куди вскочити.

Роза дуже близько до мене, я чую її живе дихання і постук великого доброго серця.

Колись я була прийшла до неї назавжди. Сіла на підлогу й поклала голову їй на коліна. Роза гладила моє волосся і не сказала жодного слова. Вона знала, що до неї ніколи не приходять назавжди, тим паче ті, хто про це говорить. Вона мовчки чекала пізнього вечора, а потім дала мені карвалолу і підвела під самий будинок. Сказала, що треба терпіти вічність так, як це робить вона вже п’ятдесят два роки.

Тієї ночі мені снилася велетенська оранжерея-лабіринт із силою-силенною дивовижних рослин. Я блукала коридорами квітів, зовсім гола, й дивилася у височенні вікна кудись углиб. Я не панікувала, не відчувала себе загубленою, а якраз до міри збентеженою, щоб хотіти блукати далі. Думала: холєра, адже вихід десь поруч, але й тут не зле.