Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».

«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер - ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин - і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни - одна ніч потягом - і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, - чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».

«…а ти, нещаснику, щоденно торуєш ці стежки сподівання, хоча наперед знаєш, чим вони закінчуються - огорожею. І двом нема ні однієї фірточки для просковзу, бо все так ретельно забито цвяхами пристойності, ніби світ - тюрма».

«В тебе є три репродукції картин барокових художників: Герарда Терборха, Пітера Янсенса і Якоба Вреля».

«Сьогодні чи завтра вона з’явиться тут, бо все, чого вона боїться і що не любить, притягує її більше, ніж те, що вона любить понад усе».

«- але її сміх стає ще істеричнішим, такий тривалий, він ризикує потрапити до історії істерії, а я Вас прошу, пані, не смійтеся з мене, вдайте, що згадуєте свої сьогоднішні справи, і скажіть, що маєте нагальну потребу в протилежному кінці міста, повернетесь не раніше півночі, завтра ж удома не ночуватимете взагалі, як і подальші три роки, бо ідете на край світу до родичів у гості, після чого ще на три роки на інший край до інших родичів, - і так, поки одного дня не висякнуть усі до одного родичі, роки і світи - так мені скажіть…».

«Ти радієш, коли не бачиш її, бо знаєш, що рано чи пізно ви зустрінетесь, і страждаєш, коли ви зустрічаєтесь, бо знаєш, що ця зустріч незабаром мине».

«- Зрозумійте, що це ніяка не гра. І я не витворюю з Вас кумира. Я хочу, щоб Ви до мене прийшли, або щоб я до Вас, і щоб ми завжди були разом, бо я Вас кохаю і не мислю себе інакше. Ми будемо як дольки однієї мармеладової мандарини і не триматимемо зла на час, який так підло з нас насміявся».

Роза була старшою від мене на тридцять років.

Я завжди вміла дуже добре прикидатися. Прикидалась хворою, божевільною, не собою, Мері Поппінс, старшою, страшною, люб’язною, багатою. Якось у школі біля дошки я навмисно втратила свідомість, бо абсолютно нічого не знала про транспортири і як ними треба вимірювати кути. Мені всі повірили. Здається, що у втрату власної свідомості повірила навіть я.

Я дуже часто прикидалась, якщо не хотіла залишатися сама. Найкращий спосіб комусь нав’язатися - розжалобити.

Одного разу мене залишили вдома саму на ніч, і чим більше в квартирі темніло, тим мені ставало страшніше. Я ввімкнула все, що тільки можна, - світло, телевізор і магнітофон, але бути страшно продовжувалось. Стало зрозуміло, що я боялася не темряви, а принишклих за кожними дверима живих істот. Я одягла мамину норкову шапку, відкрила й з’їла заготовлений на зиму салат у півлітровій банці (мені таке колись снилося), помалювала. Потім довго розглядала сімейні світлини. Потім уже було дуже пізно, а страх не те що не минув, а просто паралізував мене. Я боялась промовити вголос слово і різко обернутися, боялась піти в туалет, хоча всюди горіло світло. Час від часу мені причувались підозрілі звуки в інших кімнатах і я примушувала себе туди йти і все озирати, заглядала навіть під диван і за штори. Не знаю, як би я повелася, якби справді щось там знайшла.

Нарешті мені обридло боятись. Вирішила піти до сусідів. У них була велика родина - всього п’ятеро, а з наймолодшою донькою Любкою я віддавна товаришувала. Двері мені відчинила Любчина мама. В коридорі було дуже холодно. Я не знала, що маю казати, тому довелося прикидатися, тобто вигадувати і брехати.

- Мама з татом поїхали в село до баби і нічого не лишили їсти. Я дуже голодна, можна я у вас повечеряю? - коли я це казала, в мене було обличчя дитини з тридцять третього року. Звичайно, мені повірили. Добре нагодували смаженою картоплею і вклали спати разом з Любкою в одному ліжку.

Я не знаю, чому сказала тоді неправду - через сором, через гордість? Напевно, мені просто було цікаво їм збрехати.

А раз у тролейбусі я прикинулась хворою на церебральний параліч. Мені це було потрібно для того, щоб звільнитися від докорів сумління і спокійно просидіти в кріслі біля вікна ще три зупинки.

Тролейбуси і взагалі міський транспорт - це остання територія гідності пенсіонерів. Коли вони заходять до тролейбуса - обличчя їхні розквітають від самоповаги і ваги протруджених заради молодого аморального покоління років. Ніде пенсіонери так не пишаються своєю старістю, як тут. Пенсіонер ще тільки дряпається по сходах тролейбуса - а ти вже повинен стрімголов бігти йому назустріч з пропозицією зайняти твоє зручне нагріте кріселко біля вікна і відрубати тобі голову через те, що не пережив хоча б найменшого, найситнішого голоду. Інакше пенсіонер повисне над тобою, як дамоклів меч, товстий, в обшморганому пальті й з подертою торбиною, повною оселедців, суворий, ображений і готовий за дві хвилини розказати своє життя, одночасно тикаючи тобі нафарбованими губами і недбайливим ставленням до хліба.

Спочатку я завжди пенсіонерам вставала, а потім, щоб цього не робити, взагалі не сідала в тролейбусах. Володарі честі й етикету - пенсіонери - захопили тут абсолютну владу - і я мовчки корилася.

Зрозуміло, побороти їх можна було тільки хитрістю. Тобто знову ж таки - розжалобити.

Якраз тоді я носила коротку хлопчачу стрижку і мала на щоці синець після бійки з Інною. Виглядала досить переконливо.

Сиділа на кріселку біля вікна - моєму улюбленому місці на всій планеті, коли в тролейбус набилося десь три десятки пенсіонерів. Спритніші мерщій зайняли вільні стільці, а решту почали докірливими поглядами свердлити молодших пасажирів, що сиділи. Я прилипла до вікна і намагалась думати про щось приємне. Я була для пенсіонерів найлегшою здобиччю, тому майже всі вони кинулися в мій бік. Я тремтіла, але не вставала. Пенсіонери вражено між собою перемовлялися, і, якби я тоді звільнила їм своє крісло, вони б миттю перегризли за нього одне одному горлянки. Дехто з пенсіонерів почав уголос висловлювати справедливе обурення. Старі діди заревіли несвоїми голосами, готові повісити мене на електричному дроті або зачепити мою голову на костур і носити до шкіл дітям на показ. Але от настав час розплати - моя зупинка. Я підвелася зі стільця і мужньо втупилася їм в обличчя. Мої руки випнулися вперед і хаотично затремтіли, ноги зігнулися в колінах і так само хаотично почали прокладати немічному тілові дорогу до виходу. Пенсіонери завмерли. Поки я дійшла до дверей, вони, напевно, покаялися у всіх земних гріхах і за кожну просиджену в тролейбусах хвилину.

Обстриженим самотнім паралітиком я зійшла на зупинку і довго плакала на дерев’яній лавці. Своїм каліцтвом я найперше розжалобила себе.

Але найкраще мені вдавалось прикидатися мертвою.

Не можу згадати себе цнотливою. Не пам’ятаю, як я уявляла секс до того, як сама почала брати в ньому участь. Але точно, що уявляла неправильно. Секс - щось набагато страшніше, ніж можна подумати, саме тому, що не думати про нього не можна. Секс чомусь постійно згадуєш або уявляєш, але ніколи він не є твоїм теперішнім. Його неможливо спіймати і жити в ньому тут і зараз. Фіксуєш тільки каву до і сигарету після. Ніби кава й сигарета - елементи сексу, які по-справжньому тобі належать.

Роза колись казала, що будь-який контакт між людьми протилежної статі треба вважати сексом. Якщо це правда, то тоді власне секс треба назвати іншим словом.

Роза деякий час учителювала у коломийській середній школі. Одного разу один її восьмикласник, Ромко, заразився гонореєю. Роза викликала хлопця до дошки, і той не міг дійти. У медпункті швидко розібралися, що до чого, зчинився неймовірний переполох, поспіхом скликали педраду, батьківський комітет і комсомольські збори. Виявилося, що Ромко розповів про гонорею вчителеві фізкультури, але вчитель натомість ударив його в спину і запропонував ходити зі стільцем між ногами. Директор школи сатанів. Поважні літні вчительки-завучки не знали, що таке гонорея. На педраду викликали Ромка і довго мордували його запитаннями. Наприклад, чи показував Ромко комусь свій статевий орган, чи бачив Ромко голу жінку, чи знає Ромко, що в жінки між ногами і чи пробував він запихати туди свого пісюна. Також питали, чи Ромко курить і чи його тато б’є маму.

Ромко нічого не міг сказати. Затинався і плакав. Про свій перший сексуальний досвід він пам’ятав тільки те, що було мокро і тепло.

В моїй кімнаті дві великі мухи. Одна з них сідає мені на долоню, ніби приручена, світська. Не розумію, звідки вони з’явилися, адже надворі - середина грудня. Хоч і без снігу.

Напевно, мухи плодяться в мені. Я читала «Мухи» Сартра, але так і не зрозуміла, чому п’єса так називається. Не розумію, до чого тут мухи взагалі, до життя, до людей, до філософії, - не розумію, навіщо в світі, такому ідеально організованому, де навіть найдурніша істота примудрюється страждати, існують ці створіння. Можливо, мухи - метафори. Метафори всього найвищого і найдуховнішого. Якщо так, то, будь ласка, літайте собі на здоров’я, дихайте моїм повітрям і цілуйте мої долоні.

Роза сидить у м’якому кріслі біля вікна і не курить. Вона в свої п’ятдесят два роки знає, навіщо жити. Принаймні - навіщо жити без куріння. Жити - це також метафора. Та ж сама, що й мухи. Роза схожа на троянду. Колись вона курила дуже багато, але як тільки почала старіти - перестала. Краса для неї важливіша за дим.