Під Корсунем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нетрудно зв'язаного бити… — промовив старий козак. — Ще легше, ніж лежачаго!.. Це саме по ляшському!

— Відрубати старому псові голову! — затупотівши ногами, гукнув Потоцький. — Та швидче, бо я зарубаю його своєю рукою.

Цимбалюка привели в обоз. Там, з'явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув в останнє на світ Божий і не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив — гріх спокутував і помирав спокійно.

Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю й поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша.

Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся до Галагана.

— Ти, певно, товариш старого пса?

— Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник — лейстровик.

— Заліза сюди! — гукнув Потоцький. — Кажи, скільки в Хмельницького війська!

— Я ж уже сказав…

Потоцький махнув катові рукою:

— А ну розв'яжи йому язика!

Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синеньке полум'я, а в повітрі пішов дух печеного м'яса. Галаган прикусив собі язика, щоб боронь Боже, не почули вороги, як козак стогне, й стояв, мов прикипів до землі; тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

— Розмалюй, розмалюй йому спину! — гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. — Добре малюй, щоб пригадав скільки у Хмельницького війська!

Зваживши, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.

— Ану, годі… — сказав Калиновський. — Час послухати.

— Розв'яжіть! — гукнув Потоцький.

Кат відійшов від Галагана, повішав залізо знову на жар і розв'язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками й ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака, несподівано для нього самого, вибився важкий пригнічений стогін, хоч відразу ж і задавив його в собі.

— Бачу, що як не скажу правди, — почав Галаган, — то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницького багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі назад.

— Скільки ж… скільки саме війська, говори! — перебив Потоцький.

— Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисячи зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти втікачів з України без ліку, бо вони що-дня, що-години прибувають до нього й з-за Дніпра й з сьогобічної України.

Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду й жахливо поглядали один на одного.

— Ну, що? — з докором звернувся Потоцький до Калиновського. — Не правду я казав?

— Та ще ж і татари з Хмельницьким! І скрикнув тремтячим голосом Корецький.

— Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди… — провадив Галаган свої вигадки далі. — Чув я, що в цей час їх не то сорок вісім, не то п'ятьдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою в двісті тисяч коней.

Всі польські полковники й воєводи з сумом похилили голови й мовчки дивились на Потоцького, той же й сам схибнувся духом і над силу ховався з тим.

— Це ж божевілля!.. перший за всіх скрикнув Корецький. — Де ж нам змагатися з такою силою?

— Це неможливо! Неможливо! — почали гукати всі полковники. — У Хмельницького тепер уже мало не сто тисяч війська. І на що було тут спинятися? Треба було зразу як найскоріше відходити до городів!

— Не вірьте цьому підглядачеві! — озвався Калиновський. — Він навмисне лякає нас. Не може бути у Хмельницького такої сили війська!

Тут полковники почали говорити всі разом, перебиваючи один одного:

— Що ж тут неймовірного? Україна — то стоголова гидра!..