Під Корсунем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Невже Потоцький тікає далі?

— Став поміж Корсунем та Стебнівим, — сказав Галаган. — Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане?

— Знаю шанці за Россю, знаю!

— Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи.

— Це не дуже втішна звістка… — сказав Хмельницький. — Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?

— Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.

— Погано! — сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати свої довгі вуса. — Це більш, як у мене, матері його ковінька!

— А що нам рахувати ляхів? — озвався Нечай, вип'явши на гетьмана свої великі очі. — Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!

— Рубати то рубати, та тільки й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.

— А драгунів у Потоцького багато? — спитав Богун.

— Драгунів тисяч зо три.

— Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.

— Коли б то, — сказав Хмельницький. — Тоді б моє військо порівнялося з польським.

— Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.

Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.

— Я, гетьмане, зроблю це! — сказав старий козак. — Мене поляки мають за свого прихильника. — Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу… Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила.

— Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене спасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра — хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде.

Хмельницький знову сів до столу.

— Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів.

— А як зробив на Жовтих Водах, — сказав Нечай, — так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б'є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці.

— Твоя рада, Даниле, була б добра, — не згодився гетьман, — коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспільство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці…

— Що ти верзеш, Зіньку?! — скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. — Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!

— Ну, годі, годі, не сердься! — заспокоював Хмельницький. — Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!

— Бачу вже, Зіньку, — Сказав Джеджалій, — що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро… Кажи відразу, що надумав?

— Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці.

— От така ловись! — скрикнув Нечай. — Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, що б ти його легше побив?!

— Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він то правда, а хоробрий так тільки похвальбою, сам же як єсть легкодухий, як його налякати, то він покине шанці й почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана.

— Це було б дуже добре, — сказав Богун — але як те зробити?

— Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може й саму смерть… сказав гетьман.

— Нема чого далеко й шукати, — спокійно сказав Галаган, — я за волю рідного краю охоче прийму й муку, і смерть!