Під Корсунем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Полковник брязнув острогами, зійшов з могили й сівши на коня, поїхав до свого полку.

Саме тут до могили наблизився Блясь з Галаганом та вартовими. Потоцький, побачивши, що ведуть козака-бранця, зразу розпалився:

— А, пся крев… проклятий схизматик! На палю його!

— Нащо ж зразу на палю? — обізвався Калиновський. — Тоді ми від нього нічого не почуємо: може б він нам щось цікаве розказав.

— Кажи, хто ти такий! — гукнув Потоцький.

— Він підлазів до шанців, мабуть, щоб обдивитись, де у нас гармати! — почав вихвалятись Блясь, неначе сам захопив козака. — Він добре ховався по рівчаках, але дарма — від мого ока ніхто не сховається й під землею. Це підглядач з козацького табору.

— Звідкіля ти? — знову грізно гукнув Потоцький. — Та гляди мені: не крути хвостом, бо спечу на вогні живого!

Галаган знав звичаї тодішніх часів: знав, що щоб він не казав, а вже йому мордування не минути — поляки поймуть віри тільки тому, що він говоритеме підчас катування. Коли б же він зразу сказав те, що надумав сказати й те саме говорив би на катуванні, то йому не будуть вірити й довше катуватимуть. Зважаючи на це, він рішив удати з себе лехкодуху людину й не зразу говорити свою вигадку.

— Я козак з війська Хмельницького…

— Ага! Тебе, голубчику, нам і треба! Скільки в Хмельницького війська?

— Не знаю напевне… тисяч з десять козаків та чотирі тисячі татарів. Калиновський з докором глянув на Потоцького.

— Я ж казав, що ми даремно попалили й покинули Корсунь та Стеблів! Злякалися війська, що менше нашого, а тепер будемо бідувати без харчів!

— Пан польний гетьман дуже ймовірний! — сказав згорда Потоцький. — Українські хлопи говорять правду тільки під вогнем. Вогню сюди! — голосно гукнув він. — Печіть залізо, щоб розв'язати цьому хлопові язика!

— Я правду кажу, — озвався козак.

— Побачимо зараз, — яку ти правду сказав! Роздягніть його!

Галагана повели до гармати, скинули з нього всю одежу, зняли навіть чоботи й зв'язавши знову руки за спину, прив'язали до колеса.

Потоцький з усіма полковниками зійшов з могили й теж наблизився до гармат, щоб самому почути те, що говоритиме козацький підглядач.

Кат розпік довгу штабу заліза й розклав навколо вогню всякі знаряддя мордування сковороду, щоб, розпікши її, ставити на неї бранця босими ногами, клещі, щоб ними видерати з живого тіла шматки м'яса; ножі, щоб ними вирізувати з шкури людини реміння — й багато ще всякого іншого проклятого знаряддя, що занесли до Польщі єзуїти з Еспанії. Нудьгою здавило козакові серце, й він почав благати Бога, щоб дав йому силу духа витримати мордування.

Тим часом за Россю на горі знялася курява, а Туган-Бей з татарами під'їхав так близько до польських шанців, що Потоцький звелів палити на них з гармат.

— Вже залізо готове… — озвався кат. — Можна починати!

Потоцький не дав відповіді, бо до нього чим-дужче біг верхи полковник драгунів. Він був блідий і збентежений.

— Пане гетьмане, зрада! Як тільки роспустив я драгунів по-над Россю, вони перебрели на той бік і передалися до козаків!

— Прокляття! — скрикнув Потоцький несамовито. — Розстріляти звелю за недогляд! Вони напевене зарані змовлялися!

Всі понавколо захвилювалися. Звістка не віщувала полякам нічого доброго.

— Мене розстріляти?! — у запалі скрикнув полковник. — Що пан коронний гетьман каже? Той самий козак підмовив драгунів, що його пан гетьман сам мені прислав ранком. Я власноручно вспів його захопити! Саме тут чотири шляхтичі підводили до Потоцького зв'язаного Цимбалюка. У боротьбі з старого козака було збито шапку й сиве волосся його чуба вільно звисала до чола. Вся постать козака відбивала завзяттям. Очі дивилися на поляків сміливо й погордою, і взагалі Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту…

— Ти, старий псе, зрадив! — кинувся до нього Потоцький. — Ти підмовив драгунів на зраду?

— Я підмовив, я! — гордо відповiв козак.

— Я спинив синів України, щоб не били своїх братів, а били вас, ворогів наших пекельних! Годі вам, ляхам, нашою кров'ю собі міць набувати та українців українцями побивати! За Самійла Кішки та за Сагайдачного ми, козаки, вірно королям польським служи, а діждали за те неволі! Так не діждете ж ви того надалі.

Мов опечений, забувши свою старість, підскочив Потоцький до Цимбалюка й ударив його по щоці.

— Ось тобі, проклятий хлопе!