поганенька.
, Мартин. Що ж мені тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було, діло?
Омелько. Та так було діло. Що як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо.
Послали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотів випить повної і таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб...
Мартин. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнені.
Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб’єте з пантелику.
Мартин. Я тебе з ніг зіб’ю і шерсть на тобі вискубу!
Омелько. От я й забув, що казав.
Ма ртин. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!..
Омелько. Випив, закусив салом.
Мартин. Ну?
Омелько. У мене з дому було своє сало і хліб.
Мартин (крізь зуби). Чув, чув!..
Омелько. Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли... Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам’ятаю,- як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся— не можу голови підвести... Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втпслася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова,— а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що па в’язах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском... Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя... Боже мій! Тут зразу голоза моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь... сюди, туди — нема ні коней, ні чобіт, пі кобсняка! Сів я та й заплакав.
М а р т и н. Заплакав?
Омелько. Заплакав. Гіркими сльозами заплакав: чоботи були настоящі шкапові і кобеняк...
М арти н. Луципір! А коней тобі не жаль?
Омелько. Та коні знайдуться, бо там якийсь судей-ський, з мідною бляхою на грудях, списав усе: і як- коней звуть па ймення, і до якого полудрабка котра коняка була прив’язана, і полудрабки розгляділи,— усе як слід, я розказав усі прикмети. Записали і те, що як удариш батогом, то Кулкат крутить хвостом соб, а Зозуля крутить хвостом цабе,— все записали, коні знайдуться!.. (Зітхає.) А чоботи і кобеняк...
Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндики пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужузать мені за коней шість літ.
Омелько. А буду. Таке діло. (Набік.) А хто ж мені од-служе за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх і не брав.
Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового.
Трохим вийшов.
(Омелькозі). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!
Омелько. Та тут ще лист від панича.
Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!
Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: «Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде». Нате.
Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обі-щав приїхать, як коней пришлю за натачанкою... Тут грабіж... там коней покрали!.. Памороки забило... (До Омель-ка.) Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз... Упряж де ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли,1 тілько черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?