Сава зітхає.
Чого ти, Саво, так зітхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво)\ Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани неправдою своєю до віри нашої грецької й до люду ображають, що каюсь іноді за те, що до Потоцького пристав, і навіть... мучусь! Я кожний день все більше й більш помилку свою бачу... Кругом вовки, що їсти овець хотять, а пасти їх і стерегти — не мають навіть в думці, і кривда через те, як панувала скрізь, так і панує, і не мені, я бачу, її на Україні побороти! Р
Зося. Що ж там сталось знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава. Був я у попа! І так наскаржився мені отець Іван на пробоща, що я хотів поїхать зараз у Немирів і власними руками розбити голову лукавому ксьондзу.
Зося. Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий. Що?! Він навпаки моїм наказам дозволив уніят-ському попові Антонію вигнать отця Івана з церкви! Так я оце одняв в Антонія ключі від церкви, оддав отцю Івану; Антонія ж так настращав, що він утік в Немирів!
Зося. То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий. Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті говорив, що, поки я живий, тут унії не буде! А вони на теє не вважають і, змовившись, навмисне йдуть всі проти мене, знаючи, що я лиш в тім утіху маю, що можу заступатися за люд свій і за віру.
З о с я. А ти все-таки заступайся і борони.
Чалий. Іноді я навіть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, і хочеться розправитися з ними по-гайда-мацьки, бо то єдине страх на них наводить!
3 о с я. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить і слуха!
4 а л и й. Та воно ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у його панській душі, живе ненависть і до хлопа, й до його віри, і часто він почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от Шмигельський, я не мав? Він один боротись проти кривди помагає. О, як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братів!.. (Г ляпу в у вікно.) Що це за люде? (У двері.) Джуро!
Зося (підбіга до вікна). Ціла юрба!
Входить джура.
Джура. Люде хотять бачить пана.
Чалий. Звідкіль вони?
Джура. Не знаю. Між ними один Кульбаба з слободи панської, а то чужі.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося (бере у нього шапку). Любий мій, будь обережний, не довіряй себе так сміливо юрбі!
Чалий. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Між ними є Кульбаба з нашої слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах моїх.
3 о с я. Ти Тх не знаєш, мій коханий, а я боюся посполитих
з того часу, як, пам’ятаєш, два гайдамаки, одягнені мов кметі, вмішались у юрбу посполитих і вбить тебе хотіли... Між ними ж був, здається, і Кульбаба...
4 а л и й. Так же ж не вбили! Горицвіта повісив я, а Кульбаба став першим між хазяїнами у Степашках!
Зося. Твоє життя, коханий мій, дорожче від мого,— храпи його дляхина нашого.
Чалий. Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося. У тебе так багато ворогів: і гайдамаки, і пани, й ксьондзи, а хіба не можна підкупить кого... Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного і сам до бока шаблю причепи.
Чалий (в двері). Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в світлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокійніша?
Зося. Надінь же шаблю.
Чалий. Зосю! І не сором? Гайдамацька жінка боїться посполитих.