Теплі історії про дива, коханих і рідних: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Здається, окрім ранку, в Зошит я більше нічого не запишу». Бо ж мало радісного в тому, щоб іти під дощем до зупинки, без парасольки, у білій сукні й обляпати її при першому ж «вигулі»…

Видихнувши, вона ступила на мокру дорогу й зупинилася на перехресті чекати зеленого світла. Тридцять чотири, тридцять три, тридцять два.

Аж раптом сталося щось незрозуміле. І дощ ніби йшов собі далі, як і раніше, але в неї над головою з’явилося сонце! Перестало капати на волосся і стало яскраво-затишно! Вона зачудовано поглянула вгору й побачила велику й красиву, жовту-жовту, аж гарячу, парасольку, яку тримав над її головою якийсь симпатичний юнак! Це було так несподівано й приємно, що стало тепліше!

— Я вам дуже вдячна! Ваша парасолька така яскрава й затишна!

— Спеціально купував таку, щоби краще було уникати осінніх депресій! — усміхнувся у відповідь хлопець, показавши ямочки на щоках.

— Це й справді чудова ідея — ідеш собі під дощем, а над тобою справжнє сонце. Треба й собі придбати таку!

— Ні-ні! Вам потрібна блакитна парасолька!

— Це чому ж? — здивовано глянула на нього.

— Тому, що вам потрібно НЕБО. Ви самі і є СОНЦЕ. Ваші веснянки — це теж маленькі сонечка. А Сонечку в оточення потрібно Небо.

У той день до «Зошита радості» було записано не лише про ранок. І, хтозна, може, одного разу такого ж дощового дня містом пройде справжнє Руде Сонце з веснянками, яке буде дбайливо захищене блакитним Небом. І їм буде тепло.

Вікторія Пожарська

Решта

Найбільше її вражало те, що в його очах не було ні суму, ні болю. Там навіть не вловлювався відчай чи страх перед завтрашнім днем. Заздрощів і озлобленості на людей (а Соня думала, що це невід’ємні почуття для таких людей) теж не було.

Блакитні, чисті оченята цього хлопчика дивилися на світ із повним спокоєм. Обличчя іноді брудне, зате завжди усміхнене.

Соня зустріла його вперше, коли виходила з дому. Точніше, коли вибігала, бо вічно запізнювалася на роботу. Оскільки працювати їй доводилося багато, то й виходити потрібно було раненько. Того разу вона просто налетіла на хлопченя, що біля її під’їзду збирало порожні пляшки у свою торбину. Пляшка дзвінко вдарилася об асфальт і розлетілася яскравими, блискучими шматочками. В дитинстві вони ще здаються нам коштовними й різнобарвними скарбами. А коли ми виростаємо, скарби перетворюються на сміття.

Нервово риючись по кишенях, Соня дістала двадцятку, тицьнула малому, щось пробурмотіла про вибачення й побігла.

Машина мчала її в різні місця на ділові зустрічі. Нещира усмішка до вечора сковувала обличчя. Радість — удавана. Обід — похапцем. Гроші — великі.

Вечір уже закутав місто ковдрою темряви, коли світло її автомобіля освітило маленьку постать біля під’їзду. Вона пробігла б повз, як завжди, навіть не звернувши уваги, але її несміло взяли за рукав, і Соня почула:

— Ваша решта…

«Що? Яка решта? Що це?» — промайнули думки в її голові.

У хлопчика на долоньці лежали гроші, й він протягував їх, заглядаючи в очі. Тоді вона вперше відчула на собі магію погляду цієї маленької людини. Яка глибина причаїлася в блакиті його оченят!

Автоматично взявши гроші, вона ще довго дивилася йому вслід. Тоді глянула на свою долоню. Там лежали пожмакані купюри й двадцять копійок. Дев’ятнадцять гривень і двадцять копійок. Це що — вісімдесят копійок за одну пляшку? І віддав їй решту з двадцятки? Господи, чи так буває? Його б чесність та моїм колегам. Сльозинка скотилася зі щоки і впала на дорогу шубу.

Вже наступного ранку Соня знову зустріла це блакитнооке диво. Вона дуже любила дивитися у його очі. Тепер вона вчилася в нього жити. Радіти. Сміятися. Впускати у серце справжні почуття. Бачити світ інакше. Не знала, чи віддячить колись йому за це. І твердо постановила, що не має права втратити його. Ніколи. «Янгол-рятівник» — не раз, жартуючи, називала його Соня. Найбільше, що дозволяв їй новий друг, — пригостити його морозивом. Він був гордий. Ніколи й нічого не просив. Заробляв чесно, збираючи пляшки, і так допомагав мамі. Навідріз відмовлявся йти в будь-які дитячі будинки. З мамою добре. Коли вона твереза, ще краще.

Люди в кав’ярнях із подивом дивилися на незвичну парочку — вишукана, доглянута, красива жінка та бідно вдягнений білявий хлопчик. Трішки кострубатий, як їжачок, зі світлим обличчям і незмінною усмішкою. Зате вони так щиро розмовляли! Так дзвінко сміялися! Стільки тепла було у їхніх поглядах!

Інакше, як дивом, ніхто це й не називав.

Мар’яна Лелик

Крила щастя

Погода була надзвичайною. Уже кілька діб уночі йшов прохолодний дощик, а на ранок усе чисте й вимите ніжилося в теплих обіймах сонця. Кришталеве ранкове повітря від проміння ставало бурштиновим і смачно пахло свіжою випічкою й кавою.

Юля поспішала на роботу. Власне, не на роботу, а на розраду. Маленький синьоокий Богданчик був її втіхою та щастям. Вона розчинялася в дитячій щирості й безпосередності, даруючи натомість усю любов, яка тільки могла вміститися в серці.

Сьогодні вона була неймовірно щасливою, відчувала себе одним із тих промінців, що розфарбовують повітря. Дихалося на повні груди. Наче і день, як усі попередні, проте сьогодні чомусь особливий. Їй несподівано захотілося співати — щось радісне й сонячне. Пісні вона не пригадала, натомість майже побігла, щоби швидше взяти на руки своє щастячко. От Богдасик уже їй заспіває, от він уже зрозуміє, що в неї сьогодні на душі, як їй сьогодні неймовірно. Давно вона не відчувала такого піднесення, хіба ще як тоді.

Ще п’ять років тому Юля була зовсім інакшою. Їй ніколи було й угору глянути. Дощ — і парасоля-автомат із модного магазину затуляла всю її від вередливої погоди, спека — і кондиціонери найкращої німецької фірми забезпечували комфорт в офісі та вдома. Ділова жінка, сильна й упевнена, крокувала життям і будувала плани на майбутнє. Їй було не до подруг, які марнували час за кухонними столами, виливаючи одна одній душу, їй було не до хлопців, які були чомусь ледарями й нічого в житті не прагнули. Вона знала, чого хоче, і все їй вдавалося. Звичайно, вона тоді ніколи б не помітила кольорової бабки на краю калюжі чи тонкої павутинки між гілками берези. Та хіба це важливо? Хіба допоможе досягти успіху? І про яку любов усі навкруги говорять? Любов до роботи, улюбленої справи вона ще розуміла, але все решта. — порожня балаканина. І навіть коли їй снилися чиїсь усміхнені очі, вона на це не зважала, — хіба є час роздумувати про сни, коли стільки ще справ?!