Теплі історії про дива, коханих і рідних: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уже аж увечері наважилася повернутися до цієї теми:

— А чого ти вирішив хреститися?

— Знаєш, ми розмовляли з одним дідом. Його разом із родиною після війни вивезли до Сибіру. Він розказував, як їх вели снігами багато кілометрів, як цькували собаками, як падали й гинули одне за одним люди. У нього сльози стояли в очах. І він сказав, що його родині допомогли вижити віра й молитва. Лише віра й молитва.

— І ти молився?.. Коли тобі було погано, ти почав молитися?..

— Так.

Це було найбільше з див, подарованих їй Богом. Тепер вони були втрьох: він, вона й Бог. Заходило на весну. Все тільки починалося.

ВІН І ВОНА

Вікторія Наймановська

Лист до майбутнього

Привіт, далекий невідомий. Ти мене зовсім не знаєш і навіть не підозрюєш, чий почерк зараз маєш перед очима. Я — твоє майбутнє. Не дивуйся, будь ласка. Адже таке у світі буває.

Я ще не знаю, як ти виглядаєш, але впевнена, що невимовно добрий і усміхнений. Я бачу тебе наскрізь, хоча ніколи й не зустрічала. Хочеш, розповім, який ти? Маєш теплі руки, навіть узимку, тому й ніколи не носиш рукавиць, бо кажеш: «Що ви, я ніколи не мерзну!». Твій голос гарний, трохи холодний і хрипкий. Адже має бути щось прохолодне в такій теплій людині? Усмішка. Здається, що вона ніколи не сходить із твого лиця, лише змінює настрої. Твої очі — сині-сині в обрамленні чорних вій і волосся. Мені надзвичайно подобається чорне волосся…

Саме зараз, не дочитавши й до середини, ти підводишся та йдеш за чашкою чаю. У тебе вона велика й зелена. Ти ж любиш цей колір? Я знаю це, бо й сама йду за своєю маленькою білою з пахучим гарячим напоєм.

Ми схожі. Ти високий на зріст, у тебе широкі плечі й великі впевнені кроки. Я ж виглядаю значно меншою, з метушливими рухами й маленькими холодними руками. Колись, через багато років, я нишком надпиватиму чай із твого зеленого горняти, аж потім нестиму його тобі. Ти побачиш і не зрозумієш, навіщо я так роблю, а я сміятимусь і мовчатиму. Там завжди мій поцілунок. Це твій маленький оберіг.

Колись прокидатимуся рано-вранці, щоби провести тебе на роботу, зробити канапки й налити чай у термос. Зачиню двері й чекатиму, чекатиму дзвінка, щоби почути хрипкуватий прохолодний голос: «Заварюй чай, я скоро питиму свій». Відразу бігтиму на кухню, щоб ось так поєднатися з тобою.

Ти ще зовсім мене не знаєш. І, може, мій опис не сходиться з тобою справжнім, утім, коли ми зустрінемося, твої теплі руки зігріють мої холодні. І відтоді триматимуть їх завжди.

Ірина Озарко

Бажання щирості

Усі її дні ставали схожими на якісь шалені перегони з недопустимо великою швидкістю. Не знала, чому так відбувається. Щойно закінчила університет, знайшла чудову роботу, яка в перспективі могла стати роботою її мрії. Таке бачать у хороших снах. Ну, принаймні, знайомі їй свідомі люди. Бо поки більшість її колишніх однокурсників перебували в пошуку, або перебивалися чимось зовсім невідповідним ані до сміливих юнацьких мрій, ані до амбіційних студентських планів, вона мала бажане.

У неї не було коханого, тому що, власне, це не входило в її плани. А може, не лише тому. Зате її оточували прихильники й щирі друзі, яких вона дуже любила. За чимало кілометрів жили рідні, втім, кілометри не мають значення, коли ти любиш когось по-справжньому.

Та все-таки щось було не так.

Однієї п’ятниці, повертаючись додому, де на неї чекав руденький пухнастий котик, вона помітила на небі зірки. Нічого наче й дивного, адже там їм і місце, та вона останнім часом рідко піднімала голову догори.

Прийшла додому, погодувала улюбленця. Хотіла сісти й подивитися якийсь позитивний фільм, але згадала про таке красиве зоряне небо. Заварила волошкового чаю й пішла на балкон. У повітрі пахло ранньою осінню, однак було ще тепло. Вона любила цю пору. Не «бабине літо», коли розумієш, що літо ось-ось закінчиться безповоротно і над тобою нависне сіре небо з темними вкраплинками хмаринок, з яких час від часу литимуть дощі, змушуючи не надто привітних і зовсім неусміхнених людей розкривати парасольки, а саме перехід літа в осінь. Цей період, немов затишна зала очікування на вокзалі, в якій ти змушена сидіти, якщо місто, в яке вирушаєш, не має прямого залізничного сполучення з містом, з якого від’їжджаєш. Ось ти заповнюєш час читанням книжок і журналів там, у цьому проміжному пункті, й добре знаєш, що залишила позаду, яку частинку шляху пройшла, і чекаєш того, що попереду. Сидиш собі й очікуєш потяга, раптом усвідомлюючи, що в цьому місті є не лише вокзал, а, як мінімум, вокзальна площа, на якій може бути багато цікавого — люди, тутешні голуби і якісь краєвиди. Розумієш, що тут існує щось не менш красиве від того, звідки ти їдеш чи куди намагаєшся дістатися. А може, й щось гарніше. От так само із цим переходом літа в осінь. Якщо придивитися, то обов’язково побачиш прекрасне. Сьогодні це неймовірне небо з яскравими зірками.

Вона сіла на балконі, пригубила чай і побачила, як падає одна з тих світлих крапочок, малюючи на вечірньому небі великого міста тоненьку смужечку. Дівчина раніше ніколи не встигала загадати бажання, бо рідко в ті моменти, коли дивилася на небо, знала, чого хотіла. Та й узагалі, жінки, як правило, не знають, чого хочуть. Але цього разу в голові промайнуло: «От би щирості».

Сама не зрозуміла, що загадала і чому, та замислюватися не було часу. Вона просто допила свій запашний чай і пішла вкладатися спати.

Наступний ранок почався зі щирої такої вимоги її кота. Він неймовірно хотів їсти, вочевидь. А корму не було. Дівчина ліниво потяглася на ліжку, надягнула свій старенький спортивний костюм і вийшла з дому. Уперше за невідомо скільки часу вона не використала косметику, виходячи на вулицю. Хоч і не належала до тих дівчат, які не уявляють свого життя без помірного арту на обличчі. Навпаки, думала, що розмальовані юні дівчатка, які ще не мають навіть зморщок (а мати їх, власне, і зовсім не страшно, адже зморшки — маленькі відбитки твого життєвого досвіду, твоєї історії), наче щось ховають за тією маскарадною маскою. Ну, якщо не ховають, то приховують. Проте вважала, що підкреслювати очі кожна дівчина просто-таки зобов’язана. Вона любила чорну підводку в стилі Одрі Хепберн, але цього ранку, мабуть, їй хотілося бути не героїнею старого фільму, а собою. Вдихати справжнє повітря рідного вже для неї міста, всміхатися перехожим, а ще купити тістечок і шоколаду в улюбленій кав’ярні. Так і зробила.

Виходячи з тісної, однак неймовірно затишної, хоча й завжди переповненої кав’ярні на розі, вона зіткнулася з якимсь спортсменом. Він біг, слухав музику, що наповнювала простір сонних вулиць міста, вилітаючи окремими нотками з навушників, і, на відміну від неї, не був таким замріяним. Вони попросили одне в одного вибачення, якось дуже щиро усміхнулися, і він сказав:

— Ви вже, мабуть, побігали й устигли купити сніданок? Недарма ж кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. Ви взяли моє улюблене тістечко.

— Воно далеко не останнє в кав’ярні було, так що не переймайтеся. А ще я зовсім не з пробіжки й прокинулася, можливо, пізніше, ніж ви. Я належу до тих людей, які використовують спортивний костюм геть не за призначенням, а купляють його, стаючи жертвами реклами й пропаганди здорового способу життя. От лежить він у мене на полиці й витягається звідти лише для таких от випадків. Ну, тобто коли мій кіт будить мене у вихідний, виявляючи відсутність їжі… Пробачте, я заговорилася. Ви ж біжите кудись.

— Та вже прибіг, мабуть.

Вони зайшли разом до кав’ярні, де все дихало теплим світлом, а кава пахла карамеллю. Не знала, що буде далі, та зрозуміла: бажання, загадане на падаючу зіроньку, обов’язково збувається.