Теплі історії про дива, коханих і рідних: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відгуки на інші книжки із серії «ТЕПЛІ ІСТОРІЇ…»:

«Теплі історії до кави» і «Теплі історії до шоколаду» Надійки Гербіш

СЛОВО ВІД УПОРЯДНИКА

Життя — це диво. Незвичайне, цікаве, вражаюче, досі непізнане підстерігає нас усюди, варто лишень зупинитися, придивитися, усвідомити. Великі дива створення космосу, любові між чоловіком і жінкою, формування дитини в лоні її матері, народження людини переплітаються з меншими — виграною лотереєю, одужанням від хвороби, перетворенням недруга на вірного товариша, вилуплюванням курчатка зі шкаралупи, крапелькою роси на зеленій травинці, покращенням настрою від улюбленої мелодії, силою усмішки та доброго слова. Зрештою, у кожного диво своє, і відчуваємо та розуміємо його ми по-різному, часом дивуємося-прозріваємо через багато літ.

Ця книжка — продовження серії «Теплі історії…», розпочатої Надійкою Гербіш («Теплі історії до кави», 2012; «Теплі історії до шоколаду», 2013). Задум її народився з бажання виявити найрізноманітніші відтінки див, великих і маленьких, що відбуваються в нас, із нами, в довкіллі. На адресу видавництва й безпосередньо до Надійки надійшло чимало листів з історіями про дива. Ми відібрали найцікавіші з них. Ці оповіді й замальовки зігрівають душу затишком і позитивом, вони невеличкі за обсягом, уміло написані, ліричні герої, а частіше — героїні, замислюються не лише про маленьке, буденне, а й про велике, вічне.

Автори творів — переважно дівчата й молоді жінки (хоча є й кілька хлопців) — розповідають про найрізноманітніші дива, як от диво пізнання Бога чи диво дружби бізнес-леді з бідним хлопчиком, що збирає пляшки біля смітників. Утім, як найбільше диво змальовується таїна стосунків чоловіка й жінки, першого погляду, першої розмови, появи почуття, пристрасті, згодом — поглиблення любові в шлюбі, через подолання труднощів і намагання двох окремих світів порозумітися та поєднатися в один, міцний, непохитний. Родина — рівновелике з коханням диво й переплетене з ним. Тут прозаїки добирають найтепліші, найніжніші слова, ділячись спогадами про мудрих і лагідних бабусь, дідусів, зображуючи добрих, найрідніших мам, татів, трепетно змальовуючи діточок.

Диво вплетене ледь не в кожну історію книжки. Оповідання розміщені тематично, у трьох розділах — «Дива», «Він і Вона», «Найрідніші на світі». Сподіваюся, книжка подарує вам багато приємних і радісних моментів, надихне й підтримає.

Щиро — Юлія Шутенко

ДИВА

Вікторія Пожарська

Сонце

Ранок почався з дива. Сонце будило її своїми грайливими промінчиками, заплутувалося у хвилях рудого волосся, яке розсипалося на подушці, гралося з веснянками, що були схожі на маленькі квіточки, зазирало під пухнасті вії… Одним словом — бавилося, як собі хотіло.

У такий хороший ранок усе радувало. Кухлик ароматної кави, яку вона дозволила собі випити навіть із вершками та цукром — геть дієту! Нова, біла, легенька сукня, яку вирішено було нарешті надягнути, поки літо зненацька не закінчилося. Навіть своє відображення у дзеркалі здалося КРАСИВИМ, а не милим і симпатичним, та й то авансом.

Це був ранок. А от день минав у своєму звичному робочому ритмі. Калейдоскоп облич, грошей, усмішок, клопотів, веселощів. І ще багато різної всячини — і доброї, і не дуже.

Та вона вирішила, що потрібно ловити моменти радості, миті, які викликають усмішку, інакше вони проминуть і забудуться.

Ну хіба згадає вона колись, які чудові відчуття подарував їй цей ранок?

Чи закарбується в пам’яті, як їй сподобалося своє відображення у дзеркалі, коли стояла ось у цій білій сукні?

Чи, можливо, її серце затріпочеться від спогаду про сонячне ранкове місто, коли вона йшла пішки на роботу, слухаючи чарівливі мелодії Джоша Гробана в навушниках?

Та нізащо не згадається, коли збіжить час!

Дні довгі, а роки короткі. Ця фраза не давала спокою, лякала й змушувала замислися.

Тепер вона ловить ці моменти, як тільки може, з пристрастю мисливця, із захватом колекціонера, з безпосередністю дитини.

Ось вона у парку на лавочці, бо дитячий магазин, в якому потрібно купити подарунок для похресника, ще зачинений. Так і просиділа б раніше ці десять хвилин, нервово дивлячись на годинник (маршрутка ж чекати не буде!). Та це було б раніше.

А от зараз у пам’яті залишилися тиша, парк, ніжний-ніжний шелест дерев. Мерехтить ранкове сонце в гіллі. Коники в траві ведуть свої розмови. Ніби й незначне, та розумієш — от воно! Лови! А ще, під впливом однієї книжки, яку перечитує не раз, у неї з’явився «Зошит радості», де й живуть спогади та миті.

І таких от радостей, дрібних і великих, цікавих і простих, там уже трошки назбиралося, в Зошиті. Спочатку це здавалося їй смішним і якимсь дитячим. Та от коли немає настрою, а особливо коли дощ за вікном і похмуро, перечитування цих рядків неймовірно зігрівало, додавало позитиву й обов’язково викликало усмішку.

Спогад про сьогоднішній ранок теж поселився в Зошиті.

Завжди чомусь виходить так, що коли вранці сонце й хороша погода, ти красива й у білій сукні, то ввечері мусить піти дощ. І те, що ти не брала з собою парасольку, просто не обговорюється.

Коли вона вийшла на вулицю, на хвильку обімліла: небо плакало, струмочки води збігали в калюжі, перехожі поспішали сховатися. Сновигали парасольки з ногами. Сіро-хмуро. Холодно-непривітно.