Теплі історії про дива, коханих і рідних: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наступного дня вже чекала робота. О дев’ятій вона вже мала бути на зустрічі з автором, тому вийти слід було раніше. Маршрутка більше нагадувала банку з консервованими огірочками, які Марта щоліта бачила в бабусі на ґанку. Переповнена маршрутка немов би чекала її і лишила одне вільне місце біля самісіньких дверей. Ледве втиснувшись, передає гроші за проїзд. Піднімає голову. І. його очі. Знову. Погляд тепер не у вікно, а на неї. Дві пари очей одного кольору, але різного тону, трималися міцно, ніби не хотіли відпускати одне одного в швидкості руху. Скоро йому виходити, й Марті довелося б вийти з маршрутки, щоби його пропустити, проте звична зупинка лишилася позаду. Ще декілька зупинок — і маршрутка вже майже порожня.

Їй час. Марта піднімається і бачить, що він також готується виходити. Кроки донизу з маршрутки, а ніби вони ведуть догори — до моменту щастя.

— Дівчино, у вас неймовірно красиві очі. Я бачу їх щоранку й не можу забути.

До зустрічі ще півгодини, і в них є час познайомитися. Його звати Денис, і він має зустрітися тут зі своїм батьком.

— О! А ось і мій батько — Олег Станіславович.

— Олег Станіславович? Карпенко? — здивовано перепитала жінка.

— Добрий день, Марто. Я бачу, ви вже познайомилися з Денисом. Це і є людина-спорт, мій син, а за сумісництвом — прототип головного героя моєї книжки. Я вам про нього розповідав по телефону.

Ольга Савіцька

Солодкий світ його очей

Знову нахлинули спогади. Намагаюся протистояти їм: цитую подумки якісь вірші, встромляю у вуха навушники, вмикаю музику на повну гучність — нічого не допомагає. Зустрічаюся з людьми, розмовляю з ними, але зовсім їх не чую — у голові безлад. Ці спомини знову все перевернули й зруйнували вмить той порядок, що я так старанно й важко наводила протягом довгих місяців.

Ми зустрілися випадково. Дуже добре пам’ятаю цей день (воно й не дивно). Я йшла вулицею, опустивши, як завше, голову донизу, вона була повною дум і тому, напевне, тягнула до землі. Раптом хтось ніби виріс переді мною, я це відчула й зупинилася, та чомусь навіть не глянула, думаючи про щось своє. Цей «хтось», а це був саме він, трьома пальцями взяв мене за підборіддя, підвів мою чавунну голову, змусивши зазирнути йому прямо у вічі — усі думки відразу вивітрилися, тривоги зникли, я бачила лише ці очі. Не з цієї планети, не з цього життя, таких ніколи не зустрічала, поринула в них — і не помічала ні себе, ні якихось своїх потаємних думок, ані порожнечі, ні заздрості чи привітності, як це буває. Я дивилася — і бачила цілий світ: затишку, тепла й любові, чистоти й вірності, мрій і надій, щастя. Світ увесь якимсь дивом уміщався в його очах. О, як мені захотілося стати частиною цього світу, такого незвіданого й солодкого…

Він узяв мою руку в свою й притиснув мене до грудей, я заплющила очі та підкорилася його сильним рукам. Тоді раптом відчула якісь поштовхи в грудях, лише в той момент зрозуміла, що вже давно їх не усвідомлювала, — то ожило моє серце, воно повільно, але впевнено забилося, як маленька пташечка, що довго спала й нарешті прокинулася. Кудись зникла втома, яка вже давно не залишала мене. Я вдихнула на повні груди весняного повітря, і жилами потекло нове життя, подароване ним.

Не знаю, як довго ми стояли отак, притулившись одне до одного, посеред вулиці, не відаю, як реагували на нас перехожі. Та яке це має значення?

Перегодом ми сиділи на лавці біля моря, моя рука й досі була в його руці, ми довго мовчали про все на світі, серце сповнювалося щастям.

Не знаю, як опинилася вдома, що робила потім, мені здавалося, що й досі сиджу поруч із ним, що він і тепер дивиться мені в вічі. Я була щасливою, насправді.

Тепер кожного дня приходила до моря, сідала на ту лаву, клала голову йому на плече — і мовчала. Над нами висіло добре й щире небо, хвилі, немов білі баранці, буцали берег, про щось кричали чайки в височині. Мені було добре поруч із ним. Між нами не було ні любові, ні ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки — щось значно більше. Лише з ним я була не сама… Хотіла, щоби це ніколи не закінчувалося.

Одного разу, як завше, я прийшла на наше місце, він ніжно обійняв мене і вперше заговорив, сказав, що йому час іти. Я відразу все зрозуміла. Мені відняло мову, голова знову стала чавунною, втома знову охопила. Чайки більше не кричали. Навіть не треба було піднімати голову, я й так відчула, що він пішов.

Серце знову завмерло. Але треба жити далі, без нього це перетворилося на існування. Безсонними ночами, довгими місяцями я намагалася забути його і як добре було поруч із ним. Удень я була сніговою королевою, а вночі — беззахисною маленькою дівчинкою. Але я запхнула ці спогади на дальню полицю.

І ось сьогодні йду вулицею, і ці спогади, немов раптова злива, нахлинули. Гучна музика не допомагає. Раптом хтось поклав руку мені на плече. Завмерла, не обертаюся, знаю, що це він. Але було щось нове в його доторкові, щось неймовірно чудове. Він повільно нахилився до мого вуха й прошепотів: «Я повернувся, тепер ніколи не залишу тебе саму, я завжди буду поруч…». Повертаюся до нього обличчям і зразу розумію, що в ньому змінилося: він справжній, тепер він повністю зі мною. Ласкаво всміхається, бере мене за руку і, дивлячись у вічі, стиха промовляє: «Я подарую тобі світ, що живе в моїх очах, ми створимо його разом…».

Марина Василюк

Кремове тістечко

Цей сніг, мабуть, ніколи не скінчиться! Але як же чудово, коли все таке білосніжне, ніби вкрите збитими вершками! Такі думки переслідували мене, затяту ласунку, коли я прямувала до магазину, щоби купити чогось смачненького. Нашвидкуруч одягнена, зовсім не нафарбована, я йшла дедалі швидше.

У кондитерському відділі супермаркету не було нікого. Я замріяно стояла біля вітрини, уявляючи себе з чашкою гарячого чаю по той бік скла! «Весною влаштую собі „dolchevіta-капут“, а поки що можна», — ще раз заспокоїла себе, коли картинка бегемотика в купальнику знову з’явилася в моїй уяві. А слідом за нею виринули слова якоїсь богемної дами про те, що чоловіки люблять струнких, елегантних. Мені ж важко віднести себе ну хоч до однієї з категорій. Звичайна повненька провінціалочка, без жодних натяків на пафос чи, боронь Боже, гламур. Навіть чотири роки навчання в столиці не посприяли моїй реінкарнації в тусовщицю.

Я повністю заплуталась. Сповнена бажанням поповнити запаси шкідливого цукру в організмі й водночас страхом таки залишитися незатребуваною як чиясь супутниця життя, вже схилилася до відмови від свого злочинного наміру. Та раптом мої полемічні думки перервав голос, що лунав поруч: «…І ось це тістечко для дівчини», — завершив перелік замовлень незнайомий парубок. Я озирнулася — в крамниці нікого, крім нас двох. Думки, як мурашки, побігли швидко і в різні боки. Але жодна не встигла добігти фінішу, як він знову заговорив. «Я Сергій! — відрекомендувався хлопець. — Можна вас пригостити?» Він зважувався познайомитись, я відчула на собі допитливий погляд продавчині й не змогла стримати цей зрадницький рум’янець, що завжди видавав мої почуття.

— Ой, дякую, що ви?! — слова, завчені з дитинства під керівництвом мами, яка наголошувала, що не можна брати солодощі в незнайомих, самі вирвалися з вуст. — Я на дієті! — це вже була моя власна незграбна фантазія.

Хлопець ніби засмутився, але наступні його слова ввели мене в стан ступору.

— Просто це тістечко дуже схоже на вас.

Німа сцена, продавчиня плаче, але стримує сміх.

— Воно таке ж привабливе й зворушливе.

Я ніколи не чула, щоби таке говорили про мене, не кажучи вже про тістечко, до речі, воно, по-моєму, теж зашарілося.

— Пробачте, я, мабуть, щось не те сказав!

Побачивши мою реакцію, Сергій поспіхом намагався виправити ситуацію.