Василина (міняючи голос). Слухай, Тимоше, я чула, що ти до танців майстер?
Тиміш. І до роботи!
Василина. Про роботу я вже не питаю! То оце я й кажу... (Несподівано жартівливо.) Чи не затанцював би ти мені якої? Люблю, як хто хороше танцює!
Тиміш (швидко). Добре, а тоді пустите?
Василина. О, ти вже зараз і договорятися. Треба ж спершу побачити, а може ж, і не варт буде!
Тиміш. То як же його без музиків?
Василина. Та кат його бери, хоч і без музиків!
Тиміш приграє на губах і танцює. Василина дивиться, милується.
Тиміш (скінчивши танок). Ху!.. (Витирає піт.) Ну, тепер пустите?
Василина (подумавши). Ні, не пущу! Приходь завтра, хай іще Савка побачить... (Регоче.)
Тиміш. Тьотю, ви ж обіщались!
Василина. Що? Та довіку цього не буде, щоб я сама дочку гулять до парубка посилала! Що це ти, схаменися! А ще розумний, кажуть!
Тиміш. Пустіть, тьотю, а то не піду звідціля!
Василина. Хоч до самісінького ранку сиди, не пущу.
Тиміш (загрозливо). Ой дивіться, тьотю! Краще пустіть без клопоту!
Василина (позіхає). Нема! Нема в мене дочок для тебе! Іди й голови моєї не мороч. (Зачиняє вікно.)
X
Тиміш сідає на призьбі, стиха насвистує, щось думає. Далі рішуче встає, підходить до вікна, з осторогою прочиняє його.
Тиміш. Ви ще, тітко, не заснули? Оце ж і мені чогось не спиться. (Позіхає.) Хочете, я скажу вам казку. Ось слухайте: був собі чоловік та жінка і була в їх дочка. Ось виросла тая дочка, треба вже їй гуляти, а її не пускають... Одного вечора дочка й каже матері: пустіть мене, мамо, на колодку, бо вже мене дівувати кличуть. А мати й каже: не пущу я тебе гуляти, іди краще до хати та лягай спати. Так. Полягали вони спати... (Таємничим голосом.) І що б же ви думали собі, тіточко,- не докажу вже, як воно саме сталося, тільки до самого божого світанку ніхто в їх і очей не зводив...
З вікна швидко висовується рука з деркачем.
(Ухиляється.) Це вам, тітко, мухи спати не дають? І що це за диво, що вам не спиться та й не спиться! Чи не з очей це вам сталося? Ось давайте, я вам пошепчу, бо я трохи перейняв од баби Мар'яни. (Схилившись над вікном, починає одшіптувати.) Кури-кури рябенькі, у вас голови маленькі, а в роженої й хрещеної раби божої Василини голова велика. Скрикніть ви сон із усіх сторон на рожену й хрещену... (Спиняється, прислухаючись до перегуків, що долітають із вулиці; одходить од вікна, слухає зацікавлений.)
Перегуки починаються десь далеко з вулиці, наближаються до Савчиної хати. Спершу нерозбірні, далі ясніші.
Здалеку: «Передай... кана-ат... через двадцять ха-ат!..» Ближче: «На чию?»
Здалеку: «На Савчину, на Щербинину!»
Ближче: «А про що саме?»
Здалеку: «Нехай дівчини на печі не ховає та до нас на вулицю пускає!..» Далі починає в свою чергу ближчий голос: «Передай канат через двадцять хат...»
Тиміш. На чию?
«На Савчину, на Щербинину!»
Тиміш. Про що саме?
«Нехай дівки на печі не ховає, швидше на вулицю пускає!..»