ДІЙОВІ ЛЮДИ
Савка - чоловік літ під 40.
Василина - його жінка.
Олена - їх дочка, дівчина на первій порі дівування.
Тиміш - парубок.
Дід з клепачкою.
За коном - хлопці та дівчата.
Іноді чути співи, музики, вигуки, сміх.
І
Сільська чепурненька хата. Вікно, призьба, двері. Збоку садок. На призьбі сидять Василина й Олена.
Олена (лукаво). Мамо, мамо!
Василина. Чого, дочко?
Олена. Скільки буде оце мені років?
Василина. Скільки років? (Думає.) В Петрівку оце, мабуть, вісімнадцять піде - ось скільки тобі років! О цій порі я вже дівувала, а ти досі, мабуть, думаєш, що ти маленька?
Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?
Василина. Що ж тобі казать?
Олена. То я велика вже, мамо?
Василина. Сама про це мусиш знати.
Пауза.
Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.
Василина. То й кажи.
Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?
Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться!
Олена. Чого, мамо?
Василина. Батько не пустить - того.
Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче.) Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..
Василина (нерішуче). Ну, та нехай же побачимо.
Олена. Сьогодні пустіть!
Василина. Тай чого це тобі так приспіло?
Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно.) Пустили, пустили!