Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!

Дяк, підхопивши посірілу від пилу стару сутану, притьмом подався од гурту.

А Сірко, ставши навколішки перед Гострозором, щось тихо прошепотів. Ніхто не чув, що промовляли його вуста. Ніхто не знав, якими словами він намагався зцілити малого воїна. І тільки Софія розуміла, — слова ці перевірені віками, і саме ними характерник Іван Сірко намагався пробудити життя у враженому тілі хлопця. І раптом малий ворухнувся! І водночас почувся кволий стогін. Сірко схопився на ноги. Покликавши до себе двох козаків, велів їм:

— Занесіть обережно Гострозора до хати моїх батьків. А ти, Софіє, — перевів погляд на дружину, — візьми ось це олешківське коріння, запар і змочуй ним хлопцеві рану. А я… я зараз повернуся… — і, не промовивши більше ні слова, не сказавши ошелешеним батькам та дружині, куди зібрався, бистрою ходою подався вбік хащі…

ПОВЕРНУТИ ВТРАЧЕНЕ

За словами Роди, чар-зілля, яке могло загоїти важкі рани, росло у столітніх мерефських лісах. Довго блукав Сірко у гущавинах, та не натрапляв на нього. Заглиблений у темні, як чорна хмара, думки, знесилений ношею втрат, характерник Сірко йшов туди, куди несли його ноги. Забрівши подалі від людей, на самоті міг не стримуватись: голосним криком у самому серці хащ, де ніхто його не бачив і не чув, виливав козак свій біль. І тільки темний ліс зацікавлено дослухався до його слів, ненаситно та жадібно вбирав у себе гнівне картання:

— Стількох людей втрачено… і хресний ліг у домовину… а Гострозор завис на межі життя і смерті… Зрадник! — з відразою в голосі звинуватив Чорноплота. — От би його у могилу живцем замурувати, разом із мертвими поховати, за законом січовим, щоби іншим не хотілося кидати рідних своїх на поталу! Вкласти б його у могилу поряд із бусурманами, яким прислужився!

Погрозливий оклик відбився вдалині тремтливою луною. Затиснувши кулаки, характерник Сірко дав волю гніву і голосно заприсягнувся:

— Клянуся неодмінно поквитатися зі зрадником! Клянуся, що жоден бусурманин не уникне кари! Клянуся, що радше вросту в рідну землю, аніж дозволю комусь знущатися з нашого люду! Нікому й ніколи не поступлюсь, якщо йтиметься про правду і про волю! Допоки житиму, зброї з рук не випускатиму! Зубами рватиму ворогів, гострою шаблею стинатиму їхні голови. Ні пощади, ні жалю не знатиму до них! Віднині й довіку мої найперші вороги — бусурмани!

Виповівши все на одному подиху, Сірко відчув полегкість. Отепер, позбувшись люті, мусив за будь-що-будь розшукати рятівне зілля для джури Гострозора, в якому ледь жевріло життя. На це він мав три години. Рівно стільки може втримати хлопця на цім світі олешківське коріння. На більше його не вистачить. Але ж де шукати зілля?!

Роззирнувшись навкруги, Сірко спантеличено зупинився. Безтямно блукаючи, витрушував з дна серця пекучі, як жар, кавалки болю, але на дорогу не дивився, тож тепер не знав шляху назад. Тихо погойдувались верховіття дерев, тужливо порипували сухі стовбури. Шукаючи виходу з лісу, Сірко рушив навмання і… зненацька вибрів на галявину. Неждано-негадано вона сама з’явилася перед ним, мовби дерева відчинили для нього чарівну смарагдоволисту браму, випускаючи з міцних обіймів переплетеного галуззя. Характерник Сірко спочатку здивувався, а потім раптом збагнув, де він є. Чарівна мерефська галявина вдруге допустила його до себе! Вперше побував тут семилітком у купальську ніч і зірвав таємничий цвіт папороті. Звідси повернувся додому з лісовим побратимом. І сюди, скільки би не шукав, ніяк не міг віднайти стежки впродовж наступних років.

І ось заповітна галявина знову простелила перед ним густий килим трав, манливо закликаючи його великими пишними суцвіттями зела. Слухаючи гучне биття власного серця, Іван подався до чудесних квітів. Але, торкнувшись найближчого пуп’янка, голосно зойкнув од болю. Квітка, що вабила його до себе розкішними пелюстками, несподівано обернулася на гостре жало.

— Ах ти, бісове зілля! — вихопивши з-за пояса срібний ніж, Сірко замахнувся на шпичак. Та не встиг його відтяти, як квітка злякано відсахнулась од його рук, рятуючись від леза. Здивований, Сірко закляк на місці. Однак те, що сталося за мить, вразило його ще більше. На погідному окрайці неба, що виднівся поміж вершечків дерев, зненацька зблиснула крива блискавиці. Замиготіла мінливим сяйвом у височині, і з означеного сяйвом кола полився мерехтливий вогонь, схожий не на полум’я, а на срібно-рожеві стріли. У тому променистому мерехтінні зринув людський силует — спершу ледь помітний, а потім дедалі більш виразний. Широко розплющивши очі, Сірко дивився перед собою, затамувавши подих. А тремкий силует, набуваючи дедалі чіткіших рис, поставав перед ним постаттю людини. «Як це? Хто це? Звідкіля?» — заметушилися думки в Івановій голові.

За коротку хвилю він отримав відповідь. У білим-білій полотняній сорочці, з білосніжними косами у сліпучому сяйві перед ним стояла Рода.

«Може, це примара?» — запитав себе подумки, та одвітом йому став рипучий сміх. Стара сміялася, не розтуляючи вуста. Стиснувши пошерхлі губи, вона дивилася на нього так, ніби заглядала у глибінь серця.

— Чому ти мовчиш? — не стримавшись, запитав Сірко, стривожений довгою мовчанкою. — Може це мара яка, а не ти?

— Пломінь моєї душі наблизився до тебе всупереч забороні характерників, — глухим відлунням пролунав голос волхвині. — Я прийшла, щоб тебе застерегти: не рви манливого цвіту, у ньому таїться забуття! Те, що вражає тебе пекучим болем, для інших — смертельна небезпека. Але придивися пильно: тут, на лісовій галявині є непримітне зілля, що гоїть навіть найважчі рани… Згадай, як навчала тебе… Якого вигляду це чар-зілля набуває в пору жнивування? Знайди його… Візьми для рятунку обох…

— Обох?! — подався всім тілом до неї. Мінливе сяйво затріпотіло, перетворилося на прозоре марево і… зникло з-перед очей. Так, ніби й не було його.

— Волхвине! — гукнув Сірко. — Розкажи мені: хто ці обоє?!

Але тільки дзвінка луна його голосу покотилася лісом. У її відзвуку він зненацька почув іще й хрип звіра. «А це що за мана?!» — подумав Сірко. Хрипіння звіра почулося вдруге, та вже виразніше. Од несподіванки відступивши назад, Іван натрапив на розлогий кущ калини, що замаяв перед ним зелен-листом та розкішними зрілими гронами. «Хіба цей кущ тут був раніше? І хіба нині час достигання калини?!» Немов у відповідь на його думки, приглушений хрип почувся втретє, неначе звір був зовсім близько, за щільно сплетеним гіллям, укритим пишними кетягами. Обійшовши похилений кущ, Сірко не повірив своїм очам. За калиною лежав… сивогривий кінь, поцілений у груди. «Марю я, чи що?!» — труснув головою і позадкував геть від коня. Але пронизливе болісне іржання пораненої тварини змусило його повернутися. Цього разу Сірко підступив ближче. Справді, дійсність іноді буває химернішою за найвигадливіші сни! Перед ним, без сумніву, лежав поранений кінь.

— Ти, певно, втратив господаря? — Сірко нахилився над бідолашним. — Чи не бусурмана носив на собі? — перепитав суворо. — Чий ти?

Кінь дивився на нього благально та пронизливо. Прохаючи порятунку, а водночас так, нібито перевіряв його, вичікував чогось… Глянувши у розширені від болю очі, Сірко мимохіть прошепотів слова старих характерників, мовлені йому однієї дивовижної ночі:

— І я властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов од мене, зумів повернутися в мить великої втрати… На місці правічного кола зустрічі… Де зціленням явлю свої потаємні знання та велику силу…

Раптом здогад обпік Сіркове серце. Тепер характерник зрозумів, про що говорила Рода, до чого закликали наставники Пугач та Вітрогон і про що мовив у ту чудернацьку ніч задзеркальний сірий вовчисько, прохаючи віднайти місцину для нової зустрічі. Мерефська хаща — ось місце, що його Сірко повік носитиме у собі навіки, не розлучаючись зі спогадом про неї ані на мить, куди б не завела його доля. То ж де б іще він мав знайти втрачене?!

— Але до чого тут кінь?! — промовив Сірко і відразу помітив у погляді тварини ледь уловимий вогник. Такий, що бачився йому не раз у зірких та мудрих очах вірного лісового побратима. «Хто се на сміх та глум затіяв зі мною цю гру?! Що се за диво?!» Сторожкий погляд раненого коня пронизував його тіло наскрізь. Витираючи з чола рясний піт, характерник Сірко подумки шукав доказів: «Рана у грудях… Мій вовк також був поцілений в груди… Так само, як цей кінь…»

Важкі думки, як розколошкані вітром хмари, змагались між собою у швидкості: «Мить великої втрати… Сьогодні я втратив більше, ніж міг собі уявити… Цей день запам’ятається мені навіки невичерпним болем…»

— Що ти за вісник? Звідкіля прибув сюди? — тремтячим голосом звернувся до тварини.

На ці слова кінь лизнув його долоню… Торкнувшись сивої, як зимова паморозь, гриви, Сірко зненацька відчув, як гаряча хвиля котиться його тілом від пальців аж до маківки голови. Приклавши долоню до грудей, аби не дати враженому спомином серцю вискочити зі звичного сховку, збентежений чоловік стиха прошепотів таємні слова, почуті від задзеркального вовка:

— Коли народження в іншому місці, в іншій личині, провістить мій прихід, впізнай мене і візьми з собою…

Кінь аж стрепенувся, мотнув головою і спробував звестися на ноги. Та було видно: глибока рана знесилила його. Важко прохрипівши, він знову зваливсь у траву.