Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Маріє! — гукнув навздогін, силкуючись перекричати довколишній гамір.

Жінка рвучко озирнулась на його голос, шарпнулася, спробувала вирватися з юрби, як ото, буває, знеможений потопельник ураз вигулькує з високої хвилі.

— Прости мене, лебідонько! — вперше так відкрито, перед чужими людьми, ніжно звернувся до неї Дмитро.

Квола усмішка затріпотіла на її обличчі.

— Прощаю, — ворухнула губами і вже за мить, відтиснена натовпом, опинилася за дверима храму.

Отець Григір став на порозі церкви. Тремтячою рукою тричі наклавши на зачинені храмові двері хрест, поспіхом промовив:

— Господи, сокрий та вбережи! Спасе, помилуй і спаси…

Потім подріботів до літніх козаків, що гуртувалися разом із безвусими хлопчаками біля воріт — там, де Михайло Діброва та Дмитро Половець квапливо давали розпорядження.

— Куме Дмитре, ставайте біля мене справа! А ви, сусіде Петре, разом з отцем Григором надійно тримайте ліву сторону! — гукав старий козак Діброва, чимскоріше виставляючи лінію оборони. — Інших закликайте у кільце, один за одним стійте щільно! І хто старший із хлопчаків, у третє коло того виставляйте.

— Возом бічну хвіртку підіпріть! — кинувся до безвусого юнацтва Дмитро Половець, бачачи, як хлопчаки зашпортались біля нового дерев’яного воза, не тямлячи, як і його застосувати для оборони.

— Жаль, що випряжений кінь залишився за воротами: далебі, не мине бусурманових рук, — бідкався отець Григір, бачачи, як доладний віз, зовсім нещодавно зрихтований мерефськими майстрами, водномить перетворився на оборонну перепону й хтозна, що залишиться з нього після всіх перипетій.

Сивоголовий Михайло Діброва, відчуваючи в лиху годину негаданий приплив сили та уявивши себе знову відчайдушним вояком, як у часи давньої юності, спробував навіть пожартувати:

— Ліпше б замість коняки до нечестивців втрапив дяк, а то, гляди, принишк собі за жіноцтвом і дітворою десь у закутку церковному… — та, піймавши на собі невдоволений позирк отця Григора, поважно додав для годиться: — Та що там казати, чому бути, того ніяк не оминути.

— Не до жартів нині, куме, — урвав зайві розмови Дмитро Половець, голосно закликаючи всіх до відважного спротиву: — Стоятимемо, хлопці, до останнього. Сил нам не позичати, чуємо під ногами рідну землю. З неї вийшли, в неї й поляжемо… Допомоги нам чекати нізвідки. Проте, уповаймо на Бога і биймося, — то, може, і пощастить нам…

В його словах мало було надії.

— Егей, не журися, куме! — перекрикуючи татарву, що вже домчала до церковних воріт, вдавано весело відгукнувся Михайло. — Ти десяток бусурман вкладеш, я — теж не менше. Іншим нашим побратимам дай, Боже, хоч би по сімці закатрупити — та й буде по всьому! Гарно жили на світі, то й помремо не згірш — сміючись, а не скиглячи. Чого боятися смерті? Поки живеш — її нема, а як умреш — тебе чортма. Чи не так, отче? — занісши стару шаблю над головою, гукнув безжурно: — Розімнімо кісточки, братове, та по-козацьки, та так, щоб ух!

— Егей! А таки розімнемо! — заохочені його закликом, мереф’яни хапалися до нехитрої зброї — брали серпи, вила, кілки, сокири. А дехто наготувався обороняти честь і віру голіруч, самими кулаками.

Якомога надійніше підперши зсередини міцні дубові ворота церкви, мереф’яни ладні були стояти на смерть. Та на їхній подив, татари не поспішали ставати до бою. Спинившись за кілька кроків од воріт, вони пошварготіли між собою, а потім виштовхали наперед козака-бранця з путом на шиї, з потемнілим від синців лицем.

— Хто це?! Що се за мана?! — дивувалися люди, оглядаючи приблуду через вузькі щілини майстерно зроблених церковних воріт, коли це почулося:

— Не стріляйте! Я — свій, мерефський!

— Який же ти свій, коли тебе татарин за налигача держить?! — гукнув Дмитро Половець.

— Та це ж я, Тарас Чорнопліт, — прохрипів раптом бранець.

Мереф’яни охнули. І як же це вони раніше його не впізнали?! За воротами й справді стояв Тарас Чорнопліт. Та не просто стояв. Боязко озираючись позад себе, поспіхом закликав земляків здаватися:

— Вас ніхто не чіпатиме, люди, я попросив за всіх… Віддайте церковне начиння, сховане у скринях добро та виставте два десятки молодих бранців, і татари підуть. Але ні з чим не ховайтеся, я ж бо знаю, в кого який статок, про це й розповів уже їм, натерпівшись муки, — кивнув убік навислих над ним вершників.

— Ах ти ж пес смердючий! — спінився люттю Михайло Діброва. — Он до чого дійшов! Хочеш свою шкуру зрадництвом спасти!

— Якщо не дасте малого, позбудетесь великого! — гнівно вигукнув Чорнопліт, аж слина цвіркнула з його вкритих ранами губ.

Люди принишкли. Стиха перемовляючись радились про щось. Тарас Чорнопліт, вичікувально завмер і, зиркнувши на татар, ствердним кивком голови повідомив їх про сподівану згоду селян. І тут…

— Дулю з маком отримаєте, а не бранців! — пролунало з-за воріт. Сивоголовий очільник громади Михайло Діброва не стримував у голосі відрази до ординців та їхнього навідника — зрадливого Тараса Чорноплота: — Здохнеш, як пес шолудивий посеред поля разом зі своїми новими хазяями, заки до наших комірчин та скринь доберетеся!

— То ви здохнете, а не я! — заволав Чорнопліт.

Найближчий до нього бусурманин і, либонь, найголовніший, гнівно забелькотів щось до бранця. Той лише знизав плечима й низько опустив голову. Роздратований вершник навідліг уперіщив похиленого Чорноплота батогом і гукнув щось своїм воякам. Татари з диким криком кинулись у бій, спрямувавши на церковні ворота хмару стріл.