Іван Сірко, славетний кошовий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Люди звикають до всього. Тож і мереф’яни звикли до витівок пияка, навіть мали з того сяку-таку розвагу, і лише зрідка дивувалися, як то так можна заливатися горілкою, щоби світу Божого ніколи тверезими очима не бачити…

Софія цього не знала. Дивуючись людській байдужості, вона потермосила лежачого за плече, прохаючи:

— Вставайте. Люди сміятимуться. Чуєте?!

Дяк добре прислухався до її голосу і враз ніби стрепенувся. Глянувши на схилене над ним засмагле Софіїне обличчя, зненацька люто зарепетував:

— Нє касайся святих різ, грєшніца! Ізиді прочь, проклятая Богом і людьмі нєвєнчанная, бестижая развратніца!

На цей моторошний викрик знову звідусіль люто загавкали пси, пориваючись втекти з дворів. А люди, натомість, зачувши страшні прокльони розлюченого дяка, притьмом поховалися за хвіртками.

Якби не ця пригода, то Марія, може, й не розпочинала б так швидко розмови із Софією про вінчання. А зачавши з невісткою того-таки вечора складну та обережну бесіду, мало що не зомліла, почувши, що та уже мала з Іваном спільну ніч, після якої могла й понести під серцем дитину. Паленіючи від такої звістки, а ще більше від думок про наслідки палкого молодого кохання, розгнівана жінка і слухати не хотіла виправдань присоромленої Софії, а затялася на своєму:

— Шлюбний вінець із рук волхвині Роди — цього мереф’яни ніколи не зрозуміють і не приймуть. Мусите ви з сином повінчатися перед людськими очима і Божим ликом, і край! Інакше сорому на весь наш рід не обминути. Дітей, зачатих у гріху, байстрятами називають… Невже ви хочете, щоби таке ганебне слово кидали услід вашим дітям, а нашим онукам?!

Довго пручалася невістка. Та Марія напосідала. І врешті, взявши із заплаканої Софії обіцянку стати під вінець, жінка вирядила за сином вісника-скорохода, поклавши йому окрему плату за швидкість та потаємність. З цим думками обидві жінки, тайкома від Дмитра, якому й словом не обмовилися про задумане, клопоталися по господарству.

Але ні Половці, ні Софія, ні усі інші мерефські женці, що звіддаля нагадували польових птахів, розпорошених серед нив, не передчували лихої напасті, що сунула на них, накликана зрадою…

НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ

За січовими воротами зазвичай безпечно та мирно. Сюди не дістаються причинні, а зловісні зайди обходять Січ десятою дорогою. Що й казати, добре знають зрадники, наклепники, пияки-буяни, що з козаками жартувати не варто: на Січі за переступ можна водномить позбутися голови. Але тих, хто приходив туди зі щирим серцем та добрими намірами, запорожці охоче брали під свій захист.

Характерник Іван Сірко швидко став своїм поміж козацтва. Легко заприязнився з мешканцями Січі, по-братерськи ділячись з товаришами великим і малим, і добре відчував, що тут загрози для нього немає. Особливо відтоді, як зник з-перед очей Тарас Чорнопліт, хтозна-куди завіявшись уночі. Був чоловік — і не стало. Диво дивне! Ніхто з козаків і не згадував про зниклого. Так, ніби не значився він раніше у козацьких списках. Сірко ж, на відміну від решти мерефських козарлюг, добре пам’ятав про свою останню розмову з Чорноплотом. Не міг утямити, яким робом його недруг з’явився позад нього тією магічної ночі й куди запропастився потім. Пригадуючи нажахане обличчя Тараса, Іван почувався винним у тому, що закляв його на непам’ять. Чорнопліт не повернувся до куреня, і Сірко зрозумів, що той втрапив у халепу. Але ж у яку?..

Віднедавна характерник Сірко почував на серці неспокій, тривога муляла йому душу. Звідкіля вона взялася? Чи не Чорнопліт, бува, став її причиною? Але чому він мав би вболівати за недруга? Ні, щось інше нуртувало в Івані лихим передчуттям. Тільки що? Не відчував наближення ворога, зате був певен, що небезпека зачаїлася десь поряд…

Ясної погожої днини, коли людина найменше сподівається біди, Сірко, а з ним усі інші козаки, діждали-таки лихої звістки. Полудневої пори в січові ворота вихором увірвалися козацькі пластуни, щось тривожно вигукуючи на ходу. Ще не розібравши їхніх голосів, Сірко, втім, виразно почув внутрішній голос: лиха напасть загрожує його родині! Козацькі пластуни, зіскочивши зі змилених коней, і справді оголосили жалючу, як дика кропива, вість:

— Татари мчать на Мерефу!

Про першу битву Івана Сірка не написав жодний український історик. Чи не тому, що небагатослівні козацькі літописці скупі на спомини про відсічі татарських набігів? А чи тому, що правда про найперший вияв Сіркових здібностей розвіяна чорними згарищами лихоліть та похована попід непробивною байдужістю невдячних нащадків? Або, можливо, через те, що до блиску величної слави одного примішався відблиск ганьби іншого? Либонь, оповіді про першу січ характерника Сірка, як і про її винуватця, старанні козацькі літописці не зберегли свідомо. Адже виною всьому була страшна зрада… Не було серед козацтва звичаю згадувати в письменах зрадників. Мереф’янин Тарас Чорнопліт не заслужив бодай спогаду на сторінках героїчної історії. І тільки в перемовинах поміж тими, хто гаразд знає минуле, його й досі поминають осудливо на пересторогу іншим віки-вічні…

Натравивши татар на рідні терени, зрадник-Чорнопліт думав цим відкупитися від бусурманської неволі, позбутися налигача на шиї. А потім анітрохи не мучився докорами сумління… Три роки тому Чорнопліт поховав у сиру землю згорілих заживо батьків, спопелілих поночі у власному домі, який запалила блискавиця (а чи заздрісна рука). Відтоді в Мерефі він уже не почувався своїм. Не було тут у нього анічогісінько: багатий спадок безжально понищив лютий вогонь. Дарма, що хресний Михайло Діброва щедро відпаював йому півхати: «Що моє, те й твоє, з часом набудеш і власного кутка». На ці слова Чорнопліт лише криво ошкірився: «Своє подаяння тримайте для улюбленого похресника. Сіркові якраз впору халабуда, що ось-ось завалиться. А мені тут нічого робити».

На свіжій могилі батька й матері Тарас Чорнопліт зрікся рідного краю, незлюбивши всіх, хто зостався жити на мерефській землі. Лютою ненавистю сповнився до тихих ошатних домівок за тинами та перелазами, заквітчаними мальвами. Тому-то шмат батьківського поля, припорошеного попелом од пожежі, за безцінь продав сусідам. Як старе безплідне дерево, викорчував зі свого серця засіяну рідними любов… Відтак тепер йому не жаль було кинути недругам на поталу ненависну Мерефу. Потайки Чорнопліт утішався такою помстою — не комусь одному, а всім краянам нараз. Але зрада хоч і порятувала йому життя, на віки вкрила великою ганьбою ім’я його роду.

Хоч і недовгим був час миру та злагоди, а все ж мереф’яни звикли до спокою: не доймали їх ніякі незвичні напасті, не тривожили розмірену працю напасники. Та недарма мовиться: коли біди найменше дожидаються — вона тут як тут. Не спить, не дрімає, не гає ні хвилини… Та ще й одна, як відомо, не ходить. І от, побратавшись зі зрадою, навертає чорний рій лиха на тихі простори…

Полуденної пори втомлені працею та літньою спекою женці, підкріпившись чорним хлібом та кашею з потовченим салом і часником, умостились на короткий спочинок, щоби набратися сили від матінки-землі й продовжити жнивування до вечора. Вдивляючись у погідний купол небес, не затьмарений жодною хмаринкою, завмерли вдоволені щедрим урожаєм хлібороби. Не перемовлялись між собою, дрімливо принишкли посеред стерні чи на межах, цінуючи малу хвилю спокою та слухаючи перегуки потривожених перепілок, які, не вгаваючи, скаржилися на свою долю у сподіванні, що добрі люди залишать-таки клин бороди перепілчиному родові. Сірі пташата розбігалися поміж стернею, розчулюючи серця потомлених женців.

Почувся журливий наспів. Це Софія, вгледівши, як перебігла повз пов’язаний снопик дрібна пташка, піснею висловила свою тривогу.

«Піть-пітьом!» — долинув жалібний зойк у відповідь, а за ним… голосно і лячно забили на сполох дзвони мерефської церкви. Зморені люди вмить посхоплювалися з місць. Прикипівши поглядами до курного шляху, занепокоєні женці ще звіддаля побачили: на Мерефу мчали татари. Умлівіч погідний день обернувся на пекло. Від поля з криком бігли нажахані люди, деякі — зі серпами у руках, так, як і були коло роботи, розліталися, наче мурахи, хто куди, аби вберегтися від удару чингала або неволі. А татари, підостроживши коней, мчали вперед, із диким криком та галайканням кинувшись навздогін. Передчуваючи щедру здобич, ординці вже подумки раділи скарбам та полоненим, яких поженуть як уярмлену худобу, на невільничі ринки. А золотий цвіт полів ламався, падав, волочився під копитами вершників, які чорним воронням зліталися на скору поживу.

У мереф’ян, проте іще жевріла надія на порятунок. Нажахані втікачі чимдуж бігли до церкви. Зведений руками старих козаків храм у мить чорного розпачу видавався їм надійним прихистком, здатним уберегти від біди. Намарне п’яний від самого рання дяк, розчепірившись на воротах храму, намагався перепинити людей, горлаючи:

— Изидітє от стен, даби враг нє разрушил святой обітєлі!

Люди чули його лемент, але не зважали. Смертельна небезпека гнала їх до святині. Дмитро Половець, дужою рукою відтрутивши дяка від воріт, розчинив їх навстіж:

— Жінок та дітей ховайте до церкви, а чоловіки ставайте в оборону!

— Дмитре, а ти?! А як же ти?! — Марія Половчиха, як розгублене дитя, вчепившись рукою за сильне плече чоловіка, боязко зазирнула йому в очі.

— Та не стовбич тут, жінко! Ховайся швидше! — Дмитро Половець вперше в житті спересердя відтрутив від себе жінку.

Марія, зіщуливши плечі, подалася за Софією та всіма іншими до церкви. А Дмитро, окинувши поглядом її змалілу постать, враз відчув докір сумління, нібито зробив щось неприпустиме. Йому стало невимовно жаль, що він, не добираючи слів, нагримав на дружину: