У Києві в 1940 році: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після вечері ми сиділи в кабінеті поета, де стіни були заставлені полицями з книжками. З них поет вихвалював вірменські, показуючи мені декілька з них, дійсно гарно виданих, писаних оцим дивним рівненьким, кругленьким письмом, як нанизане намисто. Секретар пояснив, що П. Г-вич є великим приятелем вірменського народу, їздить завжди до нього й говорить гарно його мовою, що видалось мені дещо дивним. Хотілося спитати: а свого народу хіба в вас мало для приязні? Хіба він, найбідніший, не потребує її від вас?

Беручи твори Леніна (очевидно один том з великого їх ряду) П. Г-вич сказав:

— Отщо вам треба С. М-вна читати! Це чудові речі, це сама мудрість. Щойно вони мене зробили людиною.

Я взяла книжку до рук, тримала її та не розгортала. Я дивилася на великі й тяжкі полиці й думала, що шлях від людини до людини далекий і важкий і не кожному однаковий. Отут він веде через томи ленінізму. Але що веде народ до щастя й свободи.’ І не здавалася, наче б мій великий народ повів до них арсенал офіційної догматики.

Вечір пройшов добре, і я попросила теж вибачення за мій вчорашній настрій, мовляв ми, галичани, вже такі. Треба сказати, що я мала враження таке, якби була в домі високопоставленої особи десь на чужині, може дипломата в Парижі чи Берліні, до якого не маєш жодного чуттєвого відношення. Мило діє ввічливість господарів, тепло й достаток хати, гарна бібліотека, елегантне мешкання. Добре сидіти в ньому, не треба тільки думати, що за вікном є мільйони, що пройшли й проходять трагедії, мерли з голоду, страждали за себе й свою історію, за свою мову й чорнозем. І, якби так не насувалось настирливе питання: якого ж то напою завдали поетові, що від нього забув усе це? Така чутлива людина, що її душа була самою музикою, що її талан був найніжнішим інструментом музичним — яким же чудом заворожили її в дипломата чужого парламенту, здавили музику її душі, та навчили її писати — дрантя в стилі перших спроб пера молодих хлопчиків:

Дивувало, що не має поет машинки до писання, людина, що стільки та різного мусить писати. Щождо чорнила й пера справи теж не добре стояли: чорнило було тільки разюче фіялкове та й пера не хитрі. Як мені вичерпалось чорнило в пелікані, я ходила від магазину до магазину й шукала чорнила до вічного пера, та цього взагалі не було. Тільки ж у Т. я дістала чорне чорнило до ручки, здається, імпортоване з-за кордону, для «кращих синів Союзу».

Поворот з цих відвідин був одним з кращих моментів мого перебування в Києві. Йшла я з гостем моїх господарів. Він взяв мене під руку, бо було темно й слизько, і ми згадували давніх письменників України. Він вислухав про мої перипетії з «Гігієною Жінки», та доволі песимістично ставився до моїх надій на перевидання. Оповідав, що його розвідки роками лежать у різних цензорів, критиків та спеців від «обработки» і за два роки нічого не з’явилося друком, що не служить партії і ії політичній меті. Не говорив він того, що тиснулось з душі на уста, та на прощання сказав: — Підіть до Софійського Собору, там труна Ярослава Мудрого. На ній букви: ІХтіс, що значить по-грецьки «Христос побідить».

Йдучи далі вже сама я роздумувала: мабуть це не так віра в воскресення релігії, як в воскресення народу диктувала йому слова прощання. І щось шептало мені: під грубою маскою народ живе, чує, вірить і чекає…

Наступного дня, вже перебравшись до гуртожитка, я пішла згідно з пляном, наміченим Р-ким, до клюбу письменників, що містився в палацику по вул. Ворошилова. Тут чулося українську мову частіше, як де-інде, все таки переважала державна. Мене ввели до салі засідань, де довкруги великого стола, накритого сукном, сиділи знані й стандартні письменники: Сосюра, Рибак, Бажан та інші, ну і Рильський. У нього обличчя було похмуре, вигляд неввічливий і на декілька слів мого поклону авторові Пана Тадея, Сонетів та прекрасної клясичної поезії, відповів навіть не пояснивши кількома загальними словами, звичайної чемности.

Що ж до інших: було вражіння, що вони чекають від мене якогось офіційного привіту, та промови. Але мені їм нічого не було сказати. Раз тому, що перед їхньою стандартною славою й державою признаним таланом я, скромна, їм невідома письменниця, та ще й на лихо лікар, виглядала як хтось, що помилково попав в оцей синедріон. Далі ще й тому, що переживання в Києві навчили мене вже розуміти, що тим людям не говориться те, що на серці, а щось раніш запляноване й прочитане та дозволене до виголошення. Мене ж до них не посилала майже ще зовсім незорганізована письменницька спілка Галичини, тільки я сама, лікар, забрела туди.

Так отже я не почувала себе там добре і, швидко вставши, пішла до їдальні на обід. Тут додержував мені товариства один з поетів С., оповідаючи про свої переживання, переслідування за українство та вихвалюючи свій націоналістичний патріотизм. Зрівнявши його розмови з мовчанкою усіх інших, я мала підставу мати до нього якнайменше довір’я, і я слухала тільки, роздумуючи, яку мету має ця людина і чи думає він зловити мене на такі дешеві штучки. Тож якнайшвидше покінчивши їсти, за що ще й, на лихо, мені не казали платити, я пішла — з почуванням полегші, вирішивши, що нічого спільного в мене з ними не має. Це відношення зберігалось у мене й далі, увесь час більшовицької влади у нас, коли я пірвала всі зв’язки з літературою, бо пізнала що за неї треба було заплатити душею, або життям.

Як тільки я прийшла з клюбу письменників до школи, підійшов до мене один викладач, та запитав, як мені подобалось в клюбі. Я здивувалась, відкіля через годину вже знали в школі, що я була в клюбі. Та він запевнив мене, що всі знають кожен мій крок, і що я була у Т., і де кожного дня я ходила. При тому сказав, що він поет, та не пише, чи не друкують йому нічого. Він колишній галичанин, і, коли зліквідували спілку західноукраїнських письменників, одних заслали, другі «зникли», а інші замовкли. До тих замовклих належав і він. Рад би прочитати мені свої вірші. Ми умовились на один вечір у мене в хаті.

IX

На клініках

Зараз, другого дня після від’їзду товаришів, я поїхала ще з К-ченковою в Клініку Гінекологічну Медінституту, де володів в славі й блиску лавреат ордена Сталіна проф. Лур’є. Про нього оповідала мені з запалом К-ченкова, який то надзвичайний вчений, що то за оператор, який патріот. Просто передова людина Союзу, близький друг Сталіна.

Зрозуміло, що мені хотілося пізнати таку славу, приглянутись як виглядає славний вчений в СССР.

Клініка містилась на бульварі Шевченка і робила враження малого будиночку. Була вона одноповерховим старим будинком. Ліжок мабуть сто.

В канцелярії, обладнаній оксамитними меблями в покрівцях, якимись старими тяжкими різьбленими масивами з різаним склом, я застала молоду ще й струнку людину з трохи нерівним носом, яка поставилася до мене дуже ввічливо та з живим інтересом. Цілий час він хотів знати «как же ви жили при буржуазном строе». Мені здавалось, що він подивляв нашу відвагу жити в такому страшному устрої, та чудо, що нас буржуї не з’їли, або не замучили. Здавалось, наче б я втекла а країни канібалів. Оглянувши клініку, де вражала чистота, але й тіснота, та не знайшовши в ній нічого надзвичайного, я пішла на операцію, що її робив професор. Був це Вертгайм (чи як вони казали Вертґейм). Треба визнати, що професор робив її дуже зручно й швидко і я винесла враження, що він прекрасний оператор — як і насправді було. Мав свої модифікації, потягнення ножа довгі й певні, приладдя в нього було гарне, для відділення піхви послуговувався електричним ножем, чого я не бачила на львівській клініці. При операції пояснювала мені якась молода синьоока лікарка гарною українською мовою, бо всі, зрештою, говорили по-російськи, а професор просто не знав української, будучи довго на катедрі в Свердловську в Сибірі.

Між тим я запитала в лікарки, як же це, що вона так гарно говорить по-укр. Та, примружуючи в півусміху очі, сказала, що тут була «українська клініка» і кожен мусів вміти по-укр. Її зліквідовано, а професора Крупського переведено до Воронежа. Це застановляло. Значить і в клініці, і в хворобі, і в обличчі смерти й страждань відбулось тут те, що змінило обличчя Києва і цілої України. Майже за два роки я довідалась про це докладніше, коли вже червона армія була за Дніпром, а НКВД з нею…

Потім виявилося, що ціла обсада клініки, включно з професором, за винятком С-нкової — були жиди.

На клініці вражала дбайлива опіка над хворими й добрі харчі. На друге снідання вони діставали булку з ікрою (мене поінформували, що йде про довіз вітамінів) та мандаринки, усього в достатній кількості. Дуже добре відживлення хворих помічалось теж в інших клініках, куди я заходила.

Одного дня зовсім вранці та ще й не снідавши, як звичайно в гуртожитку, я пішла з цією старшою жінкою, про яку вже розказувала, до іншої клініки: був це породільний відділ Дитячої клініки. Цього ранку був найстрашніший мороз, який я колинебудь пережила. Ми їхали трамваями, пересідаючи, чекали на них і мерзли так страшно, що здавалося не доїдемо. Найгірше було потім іти від трамваю до клініки. Це було на якомусь полі, відкритому для вітрів, — напроти сад. Моя бідна товаришка йшла дуже поволеньки, просто крок в крок, а я, замерзаючи підбігала наперед, потім бігцем верталась до неї і знову бігла наперед та верталась до неї. При тому ми дещо й говорили в точках стикання. Цю виправу я відхорувала і від неї я й не видужала довший час.

Клініка Професора Мельника була повна світла й тепла. Новий будинок серед поля, осяяний сонцем, що з замерзлого неба вливалось в широкі вікна й пестило ніжну зелень домашньої рослинности, що прикрашувала поруччя сходів, покритих килимом. Здавалося, що входимо до приватної санаторійки, бо все теж не було надто велике. Професор огрядний, чорнявий, вже направду слов’янин, і, на диво українець, приняв мене ввічливо і не зважаючи на його стриманість в очах засвітився теплий вогник, що бувало завжди в українців, коли стрінули нашого брата. Дали нам поснідати (я призналась, що не снідала), після чого ми пішли оглянути клініку і тут же приглянутись, як учениці нашої школи відбувають практику. Там я помітила дбайливе ставлення до вишколу акушерок, дуже гарне до хворих. Там теж я приглянулась і записала собі схему знеболювання пологів. Пологи тихцем, під маскою з розвеселюючим газом зробили на мене зворушливе враження, і я вирішила, що це діло поведу у нас. Так воно теж і діялось: майже два роки я пристосовувала все, що могли дістати в аптеці клініки, щоб жінкам облегшити пологові страждання. Найкраще й найшляхетніше стремління лікаря, проти якого були всі поляки з професором і асистентами поголовно. Мовляв, це самодурство і непотрібна забава. Дехто ж пам’ятав і заповіт, що його бідній жінці дали в раю, та не хотів його порушувати. Крім того вважали все, що несли з собою більшовики, за зле й дурне.

На Клініці не так, як у Луріе, вся обсада складалася майже виключно з українців. Яким чудом вони там вберігались — невідомо. Там я знайомилась з автором книжки про знеболювання чорноморським типом Бабадагли, що так і вхопив «Гігієну Ж-ки» з голодом людини, що любить книжки, та не має їх доволі, та таких що вносили б в одноманітну казьонщину державних видавництв подув новини, ну і Европи.

На цій клініці я почувала себе гарно, хоча й тут ніхто не падав мені в обійми й не відкривав переді мною серця. Гірше повелось мені наступного дня в Клініці Охматдиту. Завідуючою цією великою установою була жінка, з якою я познайомилася ще у Львові так, як з Гуслец-Турова. З вигляду мила, хоча низька й повна, як більшість їхніх жінок, вона вже у Львові дуже прихильно поставилась до мене. Та в той час вона була хвора, і мене передали комусь з породільного відділу проф. Лозинського. Установа разом з своїми будинками становила великий об’єкт, де була дитяча клініка, з її підвідділами, молочна кухня, та всі шпитальні відділи, в тому числі і гінекологічний. Звертала на себе увагу велика і многолюдна амбуляторія жіноча з великою ждальнею та масою обслуговуючого персоналу.

Зате на відділі непощастило мені зовсім. Мене посадили в канцелярії та сказали ждати професора. Це тривало яких дві години, бо рівночасно відбувалась якась тяжка операція, при якій операторові не велось, мабуть жінка скривавилась, роблено трансфузію, була якась метушня й щось неприємне.

Мене чомусь не хотіли допустити на операційну залю, і я сиділа хвилюючись, бо часу в мене було вже обмаль, тай я сама вже почувала себе хворою.

Нарешті вийшов професор, старий, дуже непривітний, привітався з кимсь, що вліз не в пору і чорт зна якого біса і пхнув мене разом з тим самим асистентом, що забігав до мене, щоб оглянула клініку. Нашвидку перейшла, не затримуючись довше ні над чим, і холодно розпрощалась, покидаючи з пересердям клініку. Потім я була лиха на себе, так як тоді, коли виходила з клюбу письменників, чого мені було лізти туди. Мені здавалось, що я настирливий турист, що лазить по музеях і бібліотеках, всюди тиче свій ніс та непотрібно затоптує підлогу. З часом я перестала злоститись на старого професора, подумавши, що його обличчя було подібне на Р-ського: та сама злість і неввічливість до цілого світу. Мабуть обом, буржуазним залишкам, довелось випити гіркої та й пити її не один рік…

X

На руїнах св’ятинь — старі й нові моди

Час, призначений мені на перебування в Києві, добігав кінця. Минув вже умовлений 9-тий, а мої товариші не верталися. Поволі мене почав огортати неспокій. Все таки я вирішила піти без них оглянути хоч дещо в Києві і до театру. Тому, що мене, як уже говорила, ніхто не хотів провести я вибралась вихідного в Лавру. Хай хоч оком кину на віковічні святощі українського народу. Якось допиталась трамваю і війшла з дивними почуваннями на святу колись землю. Тут при вході я купила квиток, що дозволяв мені прилучитись до екскурсії, так як ніякого друкованого проспекту не було. По тому місті манастирів і церков, мабуть не всюди доступному, треба було вміти ходити.

Швидко пробіг з нашою групкою молодий жидок через преображенський собор з його чудовою візантійською поліхромією, що залишила в мене непогашену тугу і сильну постанову ще раз туди зайти й самотою побути та подумати в соборі. Та не довелось…