У Києві в 1940 році: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Майже повних десять літ минуло з того часу, коли я була в Києві. Тоді, під час першого приходу більшовиків до Галичини, мені доручили організувати середню медичну школу, а тому що я не була обізнана з такою працею, мене послали до Києва навчитися, як її вести. У Києві пробула я десять днів, вивчала Київську школу і, як кожна людина в такому випадку, придивлялася до життя і людей та обставин в новому для мене світі.

В сорок першому році після відступу більшовиків я описала мої враження з цієї єдиної в своєму роді подорожі — описала їх з вражливістю й чуттєвою яскравістю, як їх сприймала. З того часу минули роки. Мої спогади читали приятелі й знайомі і завжди домагалися надрукувати їх. Деякі розділи читалися або друкувалися принагідно.

Оце тепер, виїжджаючи з Европи, я випускаю мої спогади в світ, бо вони не тільки не втратили своєї свіжости й актуальности, але й тепер допомагають зрозуміти тяжке, неможливе для українців життя під більшовицькою окупацією. Вони дають також відповідь, чому ми, тисячі нас, покинули свою Батьківщину, й пішли в бездоріжжа мандрівки, зберігаючи тільки незалежність наших душ та право чути, думати, говорити й діяти, як українці.

Хай ці спогади будуть останнім моїм поклоном нашому поневоленому Рідному Краєві, останньою думкою, що летить з-над берегів океану перед мандрівкою в чужі світи.

Оце тепер, стоячи на останньому клаптикові європейського суходолу перед мандрівкою широкими шляхами до Нового Світу, припадаємо душею до святої землі своєї, цілуємо її скровавлені межі й присягаємо:

«Хай усохне правиця моя, коли я забуду тебе, мій Єрусалиме!»

Бремен-Ґрон.

Листопад 1949 року.

I

Їдемо до Києва

Поїхати до Київа — дорога мрія кожного Українця — мала для мене здійснитися. Хіба я могла два місяці тому таку божевільну тоді мрію навіть бачити у сні? Коли ще кордон розділював українські землі, а за китайським муром Збруча була грізна й таємна, але яка ж цікава країна рад!

Оце тепер мій шеф кинув мені принаду — поїздку до Києва — і вона була не останнім поштовхом до моєї згоди обняти нову й незв’язану з моїм званням посаду директора школи. Школу треба створити, але треба знати як її вести. Тож і треба було директорові навчитись, хоч трішечки, хоч зовсім поверхово, як це робиться. І тому, підшукавши будинок та перевівши вписи й вступні іспити, я залишила справи секретареві та завгоспові, а сама готувалась до поїздки.

Мабуть ані я, ані мій шеф Григорій Степанович, не знали скільки мороки буде з виїздом, бо призначивши подорож на 2 січня, ми 29 не мали поладнаних ще ніяких формальностей. Мені здавалось, що коли це одна держава, тоді сідаєш просто на потяг і їдеш. Розкішне почування ширини, простору, горде почування належати вкінці до сорокамільйонового народу — так і розпирало груди. Оце почування скріплювала ще поява земляків з-за Збруча в сорочках, прибраних полтавською мережкою та вишиваною краваткою, з їхньою чистою, і такою рідною мовою. Здавалось: після довгих років болючої втрати віднайшли рідних братів. Як і кожному галичанинові, і мені хотілось пригортати до серця отих людей в баранковпх кучмах та дрантивенькому одязі, що приносили з собою широкий подих степів України і новину її теперішнього ладу. А Григорій Степанович підбадьорував своїм гучним голосом: «Збирайсь мені, Софіє Миколаївно, та не барись. Поїдемо в Київ, побачиш нашу столицю, а там може й наркомові доведеться стиснути руку! Піди ж тільки до міліції — хай видадуть перепустку, а то без того ніяк не поїдемо, в тебе ж немає пашпорту».

Це трішечки спинило мій розмах та віру, що тепер тільки сісти — та на Україну. Ну, але як в мене буде пашпорт…

У великому будинкові міліції і НКВД вже тільки російська мова, товстенькі службовці, що так і нагадували царських чиновників. Здавалось воскресли типи з Достоєвського, Чехова…

Виповнювання всіляких формулярів-анкет, а чим є, а за чим їде, а чи має кого закордоном? Нарід неввічливий, байдужий. Не подає ніяких вказівок, майже не відказує на запити. Робили враження якихось бездушних манекенів. Тільки начальник, товстючий командир в новенькому мундирі з польського сукна, підперезаний польскими ременями, та в хромових чоботях, виказував деяке зацікавлення — найбільше хутром прохачки…

Все ж таки перепустку насилу дістали й захопивши з моєї хати «чемоданчика», сіли на машину, що була гордощами колишнього фельдшера, а тепер Зав Облздороввідділу, і ми подались на станцію Підзамче. Тут приєднався до нас Михайло Михайлович — і ми стали очікувати потягу, що, між нами кажучи, не поспішав та приїхав на години дві пізніше. Байдуже ставлення до цієї обставини моїх товаришів повчало, що така сваволя в цій ділянці — справа звичайна.

Підзамче — мала станційка, нагадувала в той час десь в краю якесь собі містечко. Мала холодна ждальня, брудна, запльована підлога, залізні печі, що ледви тліють трісками. Але вже виключно радянська публіка, сіра, тупий і чужий вираз обличчя, російська мова, нужденний одяг — та по одному-два «ребйонки» біля ноги.

Продискутувавши справу політичности гігієни, та необхідности з моєї книжки викинути євгеніку, гігієну раси і дещо інше — ми діждались потягу.

Правда, моя книжка! Та ж це і була одна з причин, чого я їхала до Києва. Її я вирішила боронити, хочби перед самим Наркомом. Якже так! Гігієна жінки і буржуазний світогляд, германське, контрреволюційне вчення, націоналізм, релігійний світогляд… ні! напевно в Обліті сидять неписьменні неуки, що висловлюють нісенітниці. У Києві я діб’юсь справедливости, і моя люба книжка, моє найдорожче дитя, піде в широкі маси українського народу. Чи могла я мріяти, пишучи її, що так швидко доведеться їхати з нею до Києва, та нести її в дар Великому Українському Народові. Як дорогу дитину я повивала її ніжно, виряджаючись у дорогу.

«За твоє життя їду боротись, дорога моя» — я приговорювала ніжно до зелено обгорненої золотовитисканої синьоприбраної книжки. Ну, Григорій Степанович казав, що дещо там не підходить, та це хіба дрібниця: досить надрукувати на горі, що книжка видана в Галичині, та ще й за буржуазних часів. Хай собі радянський читач вибере, що йому підходить. Отак докінчуючи розмову ми мостились у купе «м’якого вагону Львів-Київ».

Його вигляд багато девчому різнився від наших.

Плацкартний вагон мав купе на чотири особи. Отже нас троє і ще якийсь командир. Кожний мав свою лавку м’яко вибиту. Під ніч вже на кордоні ми дістали постіль. Маленьке віконечко високо між першою і другою лавкою. Сидячи, не бачиш нічого, треба стати або клякнути на лавку. Полиць над лавками немає, тільки одна поперечна над дверима. Там командир, до речі прибраний в новенький одяг з польського сукна, завантажив свої теж «буржуазні» валізи з добутим закордонним крамом. До речі: цілий час він до нас не озвався ні словечком, не знайомився, читав книжку і захоплювався своїми новими валянками з білого закопанського фільцу, оббитими жовтою шкірою. Правда, чоботи були гарні, і він і на ніч не скинув їх з ніг. Як майже вся радянська публіка, він не виявляв ніякого зацікавлення чужинцями, чи стрічними і не вдавався в розмову…

Тож ми їхали наче б самі та в веселому настрої. Мої товариші мабуть чи не перший раз їхали в «м’якому» вагоні, почували себе чимось більше від сірої маси, а становища, їм повіренні радянською владою, виносили їх на немріяну досі висоту. Для них здобуття нових теренів було мабуть рівнозначне з новим, кращим життям. Про дотеперішнє вони говорили мало. Не хотів і Григорій Степанович пояснити, чому в нього пика вся поорана складками й зморшками, хоч було йому тільки 47 років, очі живі, рухливі й повні життєвих хитрощів, а характер веселий, та сміхотливий. Своїми приказками та дотепами він увесь час підтримував погідний настрій. Задумливий Михайло Михайлович знав все таки більше мене: що його товариш не одно жало запустить йому де треба і може доведеться за не одно каятися та каратися. Може…

Прізвище його російське. Все таки, стоячи зі мною на коридорі, та скупо розказуючи про себе, він виявляв себе українцем, йдучи за матір’ю українкою. І дивлячись на мене вдумливо, своїм притишеним голосом казав:

— «Дда, Софія Миколаївна, щонебудь довелось пережити та чогонебудь покоштувати…». Проте він більше не сказав ні словечка.

Так їдучи, ми минали галицькі села з малими смугами, що мої товариші обіцювали в якнайшвидшому часі ліквідувати, та наблизились до колишнього кордону. Яка не була велика моя цікавість, проте швидко запавша зимова ніч не дозволила побачити краю, який доводилося бачити, стоячи в Гусятині на скелі, в Підволочиськах чи денебудь в прикордонних селах, де я щепила проти віспи літ тому з десять мандруючи самотою вздовж кордону. Контроль пашпортів чи перепусток, пересування вагонів і — Україна.

— Україна!

Хіба можливе? Чи не сон?

— Україна!