У Києві в 1940 році: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спровадившись до гуртожитку, я зв’язалась тісніше з школою. Це ж було моє головне завдання вивчити школу і на ділі взялась за це вже другого дня, як тільки мене покинули товариші подорожі.

Ще в Наркоматі я познайомилась з Завкадрами середнього медшкільництва — жінкою К. Оця зовсім гарна, молода, ясноволоса й рожевощока жінка, поставилась до мене явно ввічливо й тепло. Так дійсно ставились до західніх українців східні. Можна сміло сказати, що тільки це відрізняло їх від інших «українців» тобто жидів, росіян і інших громадян України. Бо вигляд, одяг і мовчазність мали всі однакову. Був то протягом двадцятьдвох років творений «радянський народ».

Вона викладала в школі історію. Того дня ми поїхали разом до школи. Сам будинок, що містився далеко на периферії по вул. Мельника 51, був дуже старий, рожево розмальований. Малі кімнатки для адміністрації, яка здивувала мене своїм розгалуженням. Там і завучі, три разом, там і кімната вчителів, три учбові секретарі і окремий загальний секретаріят. Бухгальтерія, де працювало троє чи четверо людей. Окремо кухня з її персоналом, що належала вже не до школи, а до Буфетотресту і окремо гуртожиток з його теж немалою адміністрацією. Гуртожиток містився на протилежній стороні вулиці і був видно гордощами школи й Наркомату: був то новий, збудований окремо для школи триповерховий будинок.

В школі я зразу ж познайомилась з директором — малим кучерявим Н-м, лікарем-окулістом. Як я потім (аж з часом у Львові) довідалась, був це знову ж жид. Він приняв мене ввічливо, але знову з тим же стриманим холодом, який я помічала всюди, не розуміючи ще його причини. Його кімната мала двері, товсто вибиті приглушуючою подушкою, що мене здивувало. На мій запит заявив, що директор має різні секретні справи з властями. Вогнетривала каса служить директорові до зберігання секретних документів. Аж дуже пізно я довідалася, що це були за справи, що ховались в директорських таємних секретних сховках. Та, на щастя в мене таких справ не було. Але ж я ніколи не була справжнім радянським директором і тому можливість звільнення та заглади увесь час висіла наді мною, як меч на нитці. Ще трохи був би впав, та війна дозволила мені з честю довести справи до природного кінця.

З директором я бачилась двічі, та довідалась про обов’язки і працю, і про те, як їх виконувати. Далі передав мене він завучам. Про них мушу сказати дещо більше і з радістю, дещо тепліше та краще.

Була то старша жінка, бідненько одягнена, ще гірше зачісана: волосся сплетене в якийсь клубочок, а пасма його помішані з сивим, звисали довкруги лиця. Ця жінка, що щиро пригорнула мене, та дуже добре й ввічливо поставилась до мене. Виявилось, що це асистентка анатомії, жінка, що студіювала в Швейцарії, була знайома з Русовою і іншими довоєнними і дореволюційними українцями патріотами. Її чоловік за царських часів переслідуваний, щойно від рад. влади дістав працю: навчання в гімназії. Та про цю владу і теперішнє вона не хотіла говорити, радше живучи споминами. Була це отже одна з перших українок, справжня українка. І я відчула, що немає між нами ніякої чужости і цього пригнічено-підозрілого, як це було з іншими. Потім хотіла я її взяти з собою до Львова, як завуча, та не погодились в Наркоматі…

Другий завуч — високий, огрядний мужчина, одягнений в такий звичайний, бавовняний одяг, блюзка, що запиналася під бородою (з паском) з військового сукна. Був Литвином і відношення між нами було таке миле, як це буває на еміґраціі між славянськими народами — напівжалісливе, недоговорено-рідне.

Обоє ці люди проваджували мене по школі, вчили й радили, як це завести у себе. Оці мої перші учителі залишали ясний і теплий спомин і підносили мене з дна зневіри, в яку кожний київський день втоптував мене щораз глибше.

Одного з таких днів я вибралась з завучом на лекції. Що К. викладає по-українськи, я мала змогу переконатися, будучи в перший день нашого знайомства на її лекції. Пригадую як нині, що питала про газету «Іскру». Було це для мене знову таке нове й неждане, як там в Держмедвидаві. Учні знали й відповідали про стару й нову «Іскру» і знову я зрозуміла, що цей світ має іншу історію, далеку від тої, якої вчили нас. Про ці речі ми не мали ніякої уяви, для нас справа робітничих рухів, а потім боротьби за провід комуністичної партії була дальша, як найскладніші проблеми, ну, астрономії.

Але мені хотілось послухати, як відбувається вивчення медичних предметів.

Коли я обурювалася перед Гр. Ст-чом, що всюди російське, він сказав мені, що в школі по-українськи. І я була така впевнена, що інакше й бути не може. Це ж діти села, чи робітників міста і певно не інакше можна їх вчити, як по-українськи. Коли настав вечір, ми обоє пішли до клясів на лекції. Пішли ми з свічкою в руці. Забракло світла. Коли я запитала, чому так, сказали мені: мабуть якась «аварія» в електрівні. Ця аварія тривала увесь вечір. І дивне: кияни не хотіли мені пояснити, чому нагло в деяких дільницях немає світла. Одного вечора я йшла в театр імені Франка. Нагло на Хрещатику й суміжних вулицях запанувала нічна темінь. Ще, поки це сталось, я зустріла Женю з її товаришкою й вони відпровадили мене в театр. А то тяжко було б потрапити туди зовсім потемну. На мій запит, що це — Женя відповіла, що це мабуть повітряна тривога. Коли ж я зауважила що на площі Калініна ясно, й що трамваї їдуть вповні освітлені, вона сказала, що тривога є певно в районі Хрещатика. Коли згодом і у Львові вилучувано дільницями світло на довгі години, я думала не раз про Женю й тих інших, що чи боялись, чи соромились сказати мені правду. Невже їх вчили, що треба казати чужинцям на запит в тій справі? І чого, вкінці соромитися, що не вистачає всім світла?

Так от, ми мали свічки в руках і йшли сходами до клясів. З нашим приходом учні вставали чемно. Вони теж училися при свічках. Ми сіли на останню лавку і слухали, як питають і як читають лекції.

А питали й читали по-російськи…

Неврологію викладав високий чорнявий жид-лікар. Посиділи хвилину, а коли на серці в мене ставало важко, я підводилась і просила повести мене далі. Ми входили на внутрішні, ми входили на білогію — чи я знаю ще на що? Мій товариш просив мене несьміло залишитись в одному клясі, та прослухати до кінця методику подавання, успішність її на відповідях учнів. Але в мене ріс на серці вантаж, і, держачи свічку в руці, я ходила по школі, шукаючи рідної мови.

Ніде не було її…

Мої кроки ставали щораз повільніші, голова хилилася щораз нижче…

Свічка догасала, як ми потрапили на патологію. Молодий чоловік в окулярах, у сірому одязі подавав лекцію по-українськи. Молодь відповідала безпомилково цією ж мовою, так м’яко й співно, як це вміють тільки Придніпрянці. Я сиділа на останній лавці і, підперши рукою голову, закрила нею лице. Свічка моя догоріла, а в мене нестримними двома струмками котились сльози з очей. Я плакала з болю, жалощів і любови. Я плакала, віднайшовши вкінці в темному куточку найдорожче, що має людина: рідну мову…

Одного з наступних днів я познайомилася з цією молодою людиною. Сильно потискаючи йому руку, я сказала:

— О! Я знаю Вас. Ви ж читаєте по-українськи. Ви. навіть не знаєте, скільки Ви дали мені і що я переживала на Вашій лекції.

Засяяло обличчя оцього сіренького хлопця і, напіввинувато й непорадно всміхаючись, сказав:

— У нас вільно викладати, як хто хоче. Хочеш говори по-російськи, хочеш, можеш по-українськи.

— Тому й хочуть усі по російськи! — відказала я, не в’язучись. Та він на те вже не знайшов відповіді…

Того вечора, тяжкого й незабутнього вечора, я пішла в гості до письменників.

VIII

Зустріч з письменниками

Коли я вибиралась до Києва, мені переказували: а не забудьте відвідати Т. й поклонитися йому від нас, Галичан. І бідний Михайло Струтинський, якого через два місяці забрало НКВД, відкіля він вже не вийшов, наказував: Зайдіть до автора «Соняшних Кларнетів» і «Вітру з України» і привітайте його від мене. І ще хтось казав: Перекажіть П. Г-ві, що майже останні слова Гординського були про нього.

Тож живучи ще у К-ченків, я вишукала номер телефону П. Г. Т-ни і подзвонила.

— Гальо, чи поет Т.?

— Да, кто ґаваріт? — через хвильку надуми почула доволі хрипкий голос.

— Тут, авторка «Ціни Життя» — заклопотано відповіла я.

— Не панімаю, кто ето!