Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.

— А я й не подивилася, — відповіла Енн, — зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian.[2] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.

— Мартін — геть такий, як усі французи, — зневажливо проказала Марілла. — Анітрохи довіряти їм не можна.

Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.

— Енн Ширлі, що там уже сталося?

— О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе — і ось він таки настав!

— Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?

— Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!

— Енн Ширлі, ти мариш?

— Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона — найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?

— Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.

— Він так розлютиться, я певна, — простогнала Енн.

— Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.

— О ні, ви на це не заслужили, — вигукнула Енн. — Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.

Сердешна Енн узяла капелюшка й свої двадцять доларів і вже рушила до виходу, коли це раптом погляд її сягнув прочинених дверей їдальні. Там на столі стояв торт, який вона спекла зранку — апетитний і так надзвичайно гарно прикрашений рожевою глазур’ю та волоськими горіхами. Енн готувала його на збори ейвонлійської молоді, що мали відбутися в Зелених Дахах і де планували заснувати Спілку вдосконалення селища. Та чи можна було порівняти збори з візитом до справедливо розлюченого пана Гаррісона? Отож Енн, розміркувавши, що такий торт здатен буде пом’якшити серце будь-якого чоловіка — а надто того, хто мусить готувати собі сам, — миттю вклала його в коробку: цей дипломатичний дарунок вона віднесе панові Гаррісону.

«Якщо він узагалі дасть мені хоч слово мовити, — скрушно думала Енн, перелазячи через паркан і тюпаючи стежиною між золотавими полями, залитими сонним призахідним світлом серпневого вечора. — Тепер я знаю, що відчувають злочинці, коли їх ведуть на страту».

Розділ 3

ПАН ГАРРІСОН УДОМА

Будинок пана Гаррісона — старий, чисто побілений і з низько навислим над землею дахом — стояв на узліссі густого смерекового лісу. Сам господар сидів у сорочці на ґанку попід заростями плюща, тішачись вечірній люльці. Аж тут він побачив, хто наближається до нього стежкою, квапливо підхопився й прожогом кинувся в дім, грюкнувши за собою дверима. Йому було добряче соромно, дивно й ніяково за власну вчорашню нестриманість, проте Енн, уздрівши таке, геть підупала на відвазі.

«Якщо він так сердиться вже тепер, то що ж буде, коли я розкажу, як перед ним завинила?» — думала бідолашна дівчина, стукаючи у двері.

Утім, пан Гаррісон відчинив і з розгубленою усмішкою на вустах запросив її увійти. Говорив спокійно та приязно, хоч у голосі було чути й нервозність. Він уже встиг надіти куртку, а люльку загасити, і от тепер чемно посунув Енн страшенно запилюженого стільця. Та й загалом усе було собі гладенько, доки базіка Джинджер, котрий зі своєї клітки блимав лютими жовтими очиськами, вереснув, щойно Енн устигла присісти:

— Хай мені всячина! Нащо прийшла ця руда вертихвістка?

Важко було б сказати, хто в цю мить спалахнув сильніше — пан Гаррісон чи Енн.

— Не зважай на папугу, — мовив пан Гаррісон, гнівно зиркаючи на Джинджера. — Він… постійно верзе отакі дурниці. Я дістав його від брата-мореплавця. Вони там, на кораблях, слів не добирають, а папуги лиш повторюють те, що чути довкола.

— Я знаю, — відповіла сердешна Енн, пам’ятаючи про мету свого візиту й намагаючись таким чином притлумити образу. Хіба ж могла вона за тих обставин дорікати панові Гаррісону? Певно, що продавши чужу корову зопалу, та ще й без відома й дозволу власника, ображатися через папугу, який повторює грубощі на вашу адресу, не доводиться. Втім, «руда вертихвістка» була після цього вже не така смиренна.

— Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, — рішучо мовила вона. — Це… це щодо джерсійської телиці.

— Хай мені всячина! — знервовано вигукнув пан Гаррісон. — Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.

— Якби ж то, — зітхнула Енн, — але все гірше, далеко гірше.

— Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?

— Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…

— Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?

[2] Вісімдесятилітній (лат.).