Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Швидше б уже минав аукціон, — мовила Марілла. — То затяжка відповідальність — мати в господарстві стільки худоби, яку й глядіти нікому, крім вітрогона Мартіна. Його й досі нема, хоча ж обіцяв повернутися ще вчора ввечері, коли я відпущу його на тітчин похорон. Якась юрма цих тіток у нього — четверта вже померла за той рік, що він тут працює. Буду більш ніж удячна, коли врожай нарешті зберуть, а пан Баррі винайме ферму. Доки Мартін повернеться, триматимемо Доллі в оборі, бо її ж доведеться відігнати аж на дальнє пасовище й полагодити там загороду. Воістину клопіткий наш світ, як каже Рейчел. Сердешна Мері Кіт умирає, і хтозна, що буде із двома її дітьми. Хоч вона має брата в Британській Колумбії, то й написала йому про них, але відповіді ще не було.

— А які вони, ті діти? Скільки їм років?

— Уже по шість — вони двійнята.

— О, я люблю двійнят, відколи в пані Геммонд їх знаходилося аж три пари, — жваво відповіла Енн. — А вони гарні?

— Боже, та я й не розгледіла: такі брудні були… Деві надворі ліпив пасочки з болота, а Дора вийшла гукнути його додому, то він її штурхнув у грязюку. А вона заплакала, і тоді Деві сам кинувся в калюжу й викачався, щоб їй показати, буцім дарма нюняє. Мері каже, що Дора чемна дівчинка, але Деві такий халамидник. Його ніхто ніколи не виховував. Батько помер, іще як він був малий, а Мері ввесь час нездужає.

— Мені завжди шкода дітей, яких нікому виховувати, — серйозно відказала Енн. — Я й сама така була, аж доки ви мене взяли… Сподіваюся, їхній дядько про них подбає. А ця пані Кіт — ваша близька родичка?

— Мері? Ні, ми не родичі, то її чоловік… був нашим троюрідним братом. Онде на подвір’ї пані Лінд. Я знала, що вона захоче послухати про Мері.

— Не кажіть їй про пана Гаррісона й Доллі, — благально мовила Енн.

Марілла пообіцяла, та потреби в тім не було, бо ж не встигла пані Лінд умоститися гарненько за столом, як уже й повідомила:

— Я сьогодні, їдучи з Кармоді, бачила, як пан Гаррісон гнав вашу телицю зі свого вівса. На вигляд був такий лютий. Страшну бучу він тут здійняв?

Енн і Марілла непомітно обмінялися лукавими усмішками. Чи не все в усьому Ейвонлі помічала добра пані Лінд! Щойно того самого ранку Енн сказала:

— Якщо опівночі замкнутися у своїй кімнаті, зачинити віконниці й чхнути, уранці пані Лінд неодмінно спитає, як ваш нежить.

— Мабуть, таки страшну, — визнала Марілла. — Мене не було, він розмовляв з Енн.

— Мені він видався неприємним чоловіком, — відповіла Енн, ображено труснувши рудою косою.

— Краще й не скажеш, — урочисто мовила пані Рейчел. — Іще коли Роберт Белл продав свій дім приїжджому з Нью-Брансвіка, я знала, що із цього буде халепа. Не знаю, до чого дійде Ейвонлі, коли тут селитиметься стільки чужинців. Скоро небезпечно буде спати у власному ліжку.

— Хіба сюди ще хтось переїжджає? — запитала Марілла.

— А ви не чули? По-перше, сім’я Доннеллів. Житимуть у старому домі Пітера Слоуна. Пітер найняв Доннелла помагати на млині. Вони десь зі сходу, і ніхто про них нічого не знає. І ще той недолугий Тімоті Коттон із сім’єю, з Вайт Сендз. Добрячий з них буде тягар для громади. У нього то сухоти, то він краде, як сорока. А жінка його — ото вже квола істота, до жодної праці не годяща. Навіть посуд миє сидячи. Дружина Джорджа Пая бере на виховання чоловікового небожа, Ентоні. Він ходитиме до твоєї школи, Енн, тож матимеш мороку з ним, будь певна. Та й не з ним єдиним. Пол Ірвінг переїздить сюди зі Штатів, до своєї баби. Пам’ятаєш його батька, Марілло? Стівена Ірвінга, що покинув Лаванду Льюїс тоді, у Графтоні?

— Він її не покинув. Вони посварилися… Так чи так, а винні в тому обоє.

— Ну та все ж вони не одружилися, і відтоді, кажуть, вона геть здуріла. Живе сама у тій своїй маленькій кам’яничці, кличе її Прихистком Луни. А Стівен поїхав до Штатів у дядькових справах і одружився там зі своєю янкі. І вдома відтоді не бував, хоч мати їздила до нього раз чи двічі. Оце два роки як овдовів, то вирішив прислати малого на якийсь час до своєї матері. Йому десять, і хтозна, чи буде з нього сумлінний учень. Хіба можна бути певною з тими янкі?

Пані Лінд зверхньо поглядала на всіх, кому не пощастило народитися чи зрости поза межами Острова Принца Едварда, мов Нафанаїл, що казав: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?».[1] Вони могли, звісно, виявитись добрими людьми, та безпечніше було в цьому сумніватися. Особливо упереджена була вона щодо «янкі», бо ж колись її чоловіка обдурив на десять доларів хазяїн, із яким той працював у Бостоні, і відтоді ані сили земні, ані небесні не могли переконати пані Рейчел, що Сполучені Штати загалом не несуть за це відповідальності.

— Ейвонлійській школі свіжа кров не завадить, — сухо відказала Марілла, — а хлопець, коли буде схожим на батька, то виявиться й геть незлецьким. Стів Ірвінг був наймиліший хлопчина з тутешніх, хоч і скільки людей вважало його пихатим. Пані Ірвінг, мабуть, страшенно втішиться. Так самотньо їй жилося, відколи помер чоловік.

— Хлопець, може, буде й нічогенький, але ж відрізнятиметься від ейвонлійських дітей, — винесла пані Рейчел свій остаточний вирок; її-ж бо думки щодо людей, місцин та подій були непохитними й рідко змінювалися. — А що то я чула, Енн, буцім ви засновуєте якусь спілку для вдосконалення нашого селища?

— Ми ще тільки говорили про це з дівчатами й хлопцями на останніх зборах дискусійного клубу, — зашарілася Енн. — Усі згодні, що то буде корисно… пан і пані Аллан теж нас підтримали. Такі спілки є вже в багатьох селищах.

— Ох, накличете ви халепу на свою голову. Ліпше покиньте це, Енн, от що. Людям не сподобається, коли їх раптом почнуть удосконалювати.

— Ми будемо вдосконалювати не людей, а саме Ейвонлі. Адже тут стільки всього можна покращити. Скажімо, якщо переконати пана Леві Болтера знести ту страшну халупу на його верхній фермі — хіба це не буде вдосконалення?

— Авжеж буде, — визнала пані Рейчел. — Те старе казна-що — уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді — хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада — облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.

Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки — щоправда, тільки в їхній уяві — не постало нове ідеальне Ейвонлі.

Та були в пані Рейчел іще новини:

— У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?

— Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! — вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.

[1] Ів. 1:46, за пер. І. Огієнка (тут і далі прим. пер.).