Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наступним був дім Деніела Блера.

— Тут усе залежатиме від того, чи буде вдома його жінка, — міркувала Діана, доки бричка підстрибувала на вибоїстій дорозі. — Якщо буде, то ми й цента не отримаємо. Кажуть, буцім Ден Блер без її дозволу навіть підстригтися не сміє, і всім відомо, що вона дуже скупа, якщо висловитися про це делікатно. Сама вона заявляє, що спершу мусить бути стриманою, а вже потім — щедрою, хоч пані Лінд і твердить, що те її «спершу» триває надто довго, щоб колись-таки дочекатися щедрості.

Увечері Енн розповідала Маріллі про свій візит до Блерів:

— Ми прив’язали поні й постукали в кухонні двері. Ніхто не вийшов до нас, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і дуже-дуже лаявся. Слів не розібрали, та Діана сказала, що лайку їй добре чути із самих лише інтонацій. Тяжко було повірити, що пан Блер на це здатен — він завжди такий добрий і лагідний. Проте бідолаху вочевидь щось вивело з рівноваги. Він вийшов до нас червоний мов буряк, обличчя вкрилося краплинками поту, а вбраний він був у великий картатий жінчин фартух. Сказав, що ніяк не може зняти це жахіття і прохає в нас пробачення. А ми відповіли, що це пусте, зайшли до вітальні й сіли. Він відгорнув фартух собі за спину й закотив, та вигляд мав присоромлений і наляканий, аж мені стало його шкода, а Діана сказала, що ми, мабуть, прийшли невчасно. «О ні, зовсім ні, — відповів пан Блер і всміхнувся силувано… ви ж знаєте, він завжди такий чемний. — Я трохи зайнятий, саме збирався пекти пирога. Дружина зранку одержала телеграму від своєї сестри, що живе в Монреалі й сьогодні прибуває до нас вечірнім поїздом. То вона поїхала зустрічати її на станцію, а мені звеліла спекти пирога до чаю. Записала мені рецепт і пояснила, що робити, а я вже половини тих настанов не пригадую. Ось, тут сказано — спеції за смаком. Але як це? Смаки ж у всіх різні. Ложки ванілі вистачить на маленький листковий пиріг?» І мені ще більше стало його шкода, бо він геть не тямив, що йому робити. Я чула, що бувають чоловіки під каблуком у власних дружин, і ось один із них сидів переді мною. Я вже ледь не сказала — «Пане Блер, коли ви дасте грошей на ремонт клубу, я замішу для вас тісто», — але вирішила, що пропонувати таку угоду ближньому в нещасті буде не по-добросусідському. Тож і запропонувала вимісити тісто просто так, без жодних умов. А він замалим не підстрибнув від радощів. Сказав, що парубком пік собі хліб, та пиріг, напевно, виявиться йому не під силу, а дружину розчаровувати буде так шкода. Тоді приніс мені інший фартух, Діана збила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер метушився, подавав нам усе, що треба, і геть забув про власний фартух, тож він і майорів у нього за спиною. Діана потім сказала, що ледь не вмерла від сміху на його вигляд. Він запевнив нас, що випекти пиріг зможе й сам, бо часто мусить це робити, а тоді дав нам чотири долари на клуб. Отже, ми таки дістали винагороду, та навіть якби не одержали ні цента, я б усе одно тішилася, що ми допомогли йому як добрі християнки.

Після того вони рушили до Теодори Вайт. Ні Енн, ні Діані ще не доводилося бувати в неї вдома, та й саму не надто гостинну пані Теодору вони обидві ледь знали. Куди їм іти — до парадних чи кухонних дверей? Поки дівчата пошепки радилися, на ґанок із парадних дверей вийшла сама пані Теодора з пачкою газет у руках. Одну по одній вона неквапно розклала їх на ґанку, сходах і доріжці, аж доки останню поклала під ноги своїх спантеличених відвідувачок.

— Будь ласка, витріть ноги об траву і йдіть по газетах, — знервовано мовила вона. — Я щойно замела підлогу в будинку й не хочу, щоб ви нанесли грязюки. А тут після вчорашнього дощу так брудно.

— Не здумай сміятися, — застерегла Енн, крокуючи з Діаною по газетах. — І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що вона скаже, бо я тоді не зможу залишатися серйозною.

Газети лежали й на підлозі в передпокої і вели до непривітної, незатишної, бездоганно чистої вітальні. Дівчата обережно присіли на краєчках найближчих стільців і пояснили мету свого візиту. Пані Вайт чемно їх вислухала, урвавши всього двічі: спершу — щоб вигнати надокучливу муху, а тоді — підняти малесеньку травинку, що впала на килим зі спідниці Енн, котра відчула себе страшенно винною. Втім, пані Вайт попросила записати за нею два долари, які й видала дівчатам одразу — «Щоб ми не приходили вдруге», — прокоментувала це згодом Діана, — і зібрала всі газети раніше, ніж вони встигли відв’язати поні. Виїжджаючи на вулицю, дівчата побачили, як вона ретельно вимітає передпокій.

— Я чула, що пані Теодора Вайт — найохайніша жінка у світі, і тепер можу в це повірити, — сказала Діана, за першої ж змоги вивільняючи тамований сміх.

— Добре, що в неї немає дітей, — серйозно відповіла Енн. — Це, мабуть, жахливо — рости в такому домі.

У Спенсерів їх засмутила пані Ізабелла, дошкульно висловившись на адресу чи не кожного з ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився давати їм гроші, бо ж двадцять років тому, коли зводився клуб, ніхто не спитав його думки щодо місця будівлі. Пані Естер Белл, саме втілення доброго здоров’я, зо півгодини перелічувала свої болячки, сумовито похитавши головою, пожертвувала дівчатам півдолара наприкінці — адже наступного року її вже не буде на світі — о, безсумнівно, вона спочиватиме в могилі.

Втім, найгірше їх прийняли в Саймона Флетчера. В’їжджаючи на подвір’я, Енн і Діана завважили два обличчя у вікні передпокою. Та хай скільки вони стукали й терпляче дожидалися на ґанку, ніхто не відчинив їм дверей. Отож здивовані й обурені дівчата поїхали геть, і навіть Енн мусила визнати, що відчула зневіру. Проте невдовзі на обрії розвиднілося. Вони зазирнули на кілька ферм Слоунів, де дістали чималеньку суму, та й опісля того все було непогано, коли не зважати на кілька дрібних образ. Останнім на їхньому шляху був дім Роберта Діксона коло моста через ставок. Там вони лишилися на чай, хоча додому було звідти геть близько, щоб не скривдити почуттів пані Діксон, котра мала репутацію жінки «вразливої».

Тим часом до Діксонів зазирнула стара пані Вайт.

— Я щойно від Лоренса, — проголосила вона. — Зараз він — найщасливіший чоловік у всьому Ейвонлі. У них із жінкою народився хлопчик, а це вам неабищо — після сімох дочок.

Енн нашорошила вуха, а в бричці на шляху з гостей повідомила:

— Я їду до Лоренса Вайта.

— Та це ж на вайтсендзькій дорозі, звідси далеко, — запротестувала Діана. — До нього поїдуть Гілберт і Фред.

— Вони поїдуть аж наступної суботи, це буде надто пізно, — непохитно відказала Енн. — Треба користатися з нагоди. Лоренс Вайт такий жаднюга, проте зараз дасть нам грошей на будь-що. Діано, легковажити не можна.

Пророцтво Енн здійснилося достеменно. Пан Лоренс зустрів їх на подвір’ї, сяючи, мов радісне весняне сонце, і дати дівчатам грошей погодився залюбки, щойно Енн виклала йому суть справи.

— Аякже, звісно. Запишіть — даю на долар більше, ніж дав вам найщедріший з ейвонлійців.

— Виходить п’ять доларів — пан Деніел Блер дав чотири, — боязко мовила Енн. Утім, пан Лоренс не порушив обіцянки:

— П’ять — то п’ять. Нате вам гроші. І зайдіть, зайдіть у дім. Хочу вам дещо показати… цього ще майже ніхто не бачив. Зайдіть і скажіть, як вам сподобається.

— А що, коли нам не сподобається? — стривожено прошепотіла Діана, ідучи з Енн слідом за щасливим Лоренсом.

— Щось добре та й скажемо, — безтурботно відповіла Енн, — у немовлятах завжди можна відшукати приємне.

А проте маля виявилося дуже гарним, і пан Лоренс відчув, що недарма віддав п’ять доларів, коли винагородою йому став щирий захват дівчат від пухкенького новонародженого створіння. Хоч це був перший і єдиний раз, коли пан Лоренс Вайт жертвував гроші на якусь справу.

Енн, хай яка втомлена, зробила того вечора ще одне зусилля задля громадського блага — побігла через поле до пана Гаррісона, що курив свою звичну люльку на ґанку в товаристві Джинджера, спитати, чи не згодиться й він докластися до ремонту й пофарбування клубу. Правду кажучи, жив пан Гаррісон на шляху до Кармоді, та Джейн і Герті, що знали його тільки з непевних чуток, благали Енн зробити це замість них.

Втім, пан Гаррісон рішучо відмовився пожертвувати бодай цент, і марні були всі вмовляння Енн.

— А мені здавалося, ви схвалюєте нашу затію, — журливо проказала вона.

— Еге, схвалюю… та не аж так завзято, щоб вивернути перед вами кишеню, Енн.

— Ще кілька таких днів, як сьогоднішній, — і я стану песимісткою, незгіршою за панну Елізу Ендрюс, — повідомила Енн своєму відображенню в дзеркалі, укладаючись спати в кімнатці на піддашші.