Енн із Ейвонлі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я в тім не винна, — засміялася Енн. — І все було б інакше, якби мої батьки порадилися зі мною. Бо я воліла б народитися теплої весни. Як то було б чудово — прийти у світ разом з фіалками й конваліями, відчувати, ніби я — їхня сестра. Та коли вже цього не сталося, можна бодай святкувати день народження в травні. А в суботу приїде Прісцилла, і Джейн буде вдома. Ми всі підемо до лісу й цілий день вітатимемо там весну. Зараз ми ще майже не знайомі з нею, та в лісі буде нагода пізнати її близько, як ніде. Я хочу обійти всі поля — отам, усі безлюдні, віддалені закутки. Скільки там місцин, яких люди ніколи не бачили, хай навіть і дивилися на них. Ми станемо друзями вітру, небу й сонцю, і принесемо додому весну в наших серцях.

— Звучить страшенно мило, — відповіла Діана, не ймучи остаточної віри чарам слів Енн. — Та чи не буде в тих місцях занадто вогко?

— А ми взуємо калоші, — практично-поступливо озвалася Енн. — Отож, приходь до мене в суботу зранку — допоможеш усе приготувати. Ми візьмемо із собою вишукані ласощі, що так личитимуть весні — тістечка із джемом, і маленьке пісочне печиво, і хрустке печиво з рожевою та жовтою глазур’ю, і бісквіт. І бутерброди, звісно, хоч це й зовсім не поетично.

Субота виявилася ідеальним днем для пікніка — свіжим, теплим, сонячним і блакитним, із легким грайливим вітерцем на луках і в садах. По залитих сонячним сяйвом зеленавих пагорбах і полях розсипалися ніжні зірочки квітів.

Пан Гаррісон орав поза фермою, відчуваючи магічний подих весни навіть у своїй повільній, млявій крові. Тим часом із узлісся, що межувало з полем, до нього долинув сміх і безтурботні голоси. Він підвів голову й побачив, як четверо дівчат із кошиками зникають між сосон та беріз.

— Легко бути щасливою в такий день як сьогодні, правда, дівчата? — мовила Енн із притаманною лише їй філософією. — Нехай це буде золотий день, що лишиться нам на радісну й теплу згадку. Ми шукатимемо красу й відмовимося бачити все інше. Щезни, смутку! Джейн, ти думаєш про вчорашні шкільні прикрощі.

— Звідки ти знаєш? — запитала вражена Джейн.

— Мені знаний цей вираз. Часто відчуваю його й на власному обличчі. Та не думай про це сьогодні — тут так гарно. Всі клопоти зачекають до понеділка… а якщо не зачекають, тим краще. Дивіться, дивіться, дівчата, які фіалки! Цю картину назавжди треба зберегти в галереї пам’яті. Коли мені буде вісімдесят років… якщо буде… я заплющу очі й побачу ці фіалки — достоту такі, як нині. Ось перший чудовий дарунок нам від цього дня.

— Якби можна було побачити цілунок, він був би схожий на фіалку, — додала Прісцилла.

Енн засяяла:

— Я така рада, Прісцилло, що ти це сказала, а не лише уявила подумки. Світ був би цікавіший — хоч він і так дуже-дуже цікавий, — якби всі люди казали, що думають насправді.

— Тоді багатьом з них довелося б тікати чимдуж, — заперечила мудра Джейн.

— Можливо. Але вони самі винні, що мають недобрі думки. Та сьогодні ми можемо казати все, бо думки в нас будуть лиш найпрекрасніші. Кожна скаже те, що спаде їй на гадку. Оце вийде справжня розмова. А цієї стежини я ніколи не бачила. Ходімо глянемо, що там.

Стежина була в’юнка й така вузенька, що дівчата мусили йти вервечкою, та все одно щік їм торкалися ялинові гілки. Попід деревами лежали оксамитові подушки моху, а далі, там, де ліс був рідший і нижчий, землю щедро всіяли дивовижні розсипи зелені.

— Які гарні «слонячі вуха», — вигукнула Діана. — І як багато — хочу нарвати букет.

— Як можна було дати таку жахливу назву цим прекрасним рослинам? — запитала Прісцилла.

— Мабуть, той, хто називав їх, зовсім не мав уяви — або ж мав її забагато, — відповіла Енн. — О, дівчата, гляньте на це!

«Це» виявилося невеличким лісовим ставком посеред сонячної галявинки там, де уривалася стежина. Влітку ставок висихав і заростав буйною соковитою папороттю, та зараз попід сонцем весело мерехтіла непорушна, ясна й рівна водна гладінь. Тендітні берізки зійшлися довкруж ставка, а дрібна папороть на березі слугувала йому за облямівку.

— Яка краса, — видихнула Джейн.

— Потанцюймо довкола, мов лісові німфи, — запропонувала Енн, ставлячи кошик на землю й простягаючи руки дівчатам.

Але танок не вдався, бо твань була грузька і Джейн загубила калоші.

— Не можна бути лісовою німфою в калошах, — підсумувала вона.

— Тоді мусимо бодай назвати це місце, перш ніж покинемо його, — мовила Енн, поступаючись невблаганній логіці фактів. — Нехай кожна запропонує ім’я, і кинемо жереб. Діано?

— Березовий Ставок, — миттю озвалася Діана.

— Кришталеве Озеро, — сказала Джейн.

Енн, стоячи позаду, очима благала Прісциллу про доречніше ім’я, і Прісцилла сягнула висот фантазії, мовивши «Мерехтлива Гладінь». Сама ж Енн зупинилася на «Свічаді Фей».

Усі пропоновані назви було записано на смужках березової кори олівцем, що знайшовся в кишені практичної панни Джейн, — і складено в капелюшок Енн. Прісцилла заплющила очі й витягла одну з них.

— Кришталеве Озеро, — урочисто мовила Джейн. Енн, коли й подумала, як підступно позбиткувалася з неї доля, усе ж ні словом про це не обмовилась.

Пройшовши дальнім підліском, дівчата опинилися на порослій молодою зеленню луці пана Сайласа Слоуна. За нею починалася нова стежина, що звертала в ліс — і, порадившись, вони вирішили оглянути її теж. Винагородою стала їм ціла низка дивовижних несподіванок. Спершу, минаючи луку, вони опинилися в шатрі з квітучих диких вишень, що поспліталися гілками. Дівчата скинули капелюшки й заквітчали коси м’яким ніжно-білим цвітом. Тоді стежина пірнула праворуч, у сосновий ліс — такий густий і темний, що блукали вони мовби в сутінках і не бачили над собою ані клаптика неба, ані сонячного промінчика.

— Тут живуть лихі лісові ельфи, — прошепотіла Енн. — Вони злі й підступні, але нам не зашкодять, бо навесні їм не дозволено кривдити інших. Онде з-за тієї старої сосни один із них зиркає на нас, а на оцім великім мухоморі їх щойно сидів цілий гурт, ви помітили? Добрі феї живуть завжди в сонячних місцинах.