Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що ти робитимеш із грішми? Ходімо в місто й нап’ємося, — запропонувала Філ.

— Я справді хочу щонайбезтямніше їх прогуляти, — всміхнулася Енн. — Принаймні це не брудні гроші — не такі, як чек за те жахливе оповідання з рекламою пекарського порошку. Ті гроші я витратила з розумом — купила собі дещо з одягу, та все одно мені гидко було його носити.

— Подумайте лиш — справжній живий письменник у Домі Патті, — мовила Прісцилла.

— Це велика відповідальність, — серйозно відказала тітонька Джеймсіна.

— Авжеж, — так само серйозно кивнула Філ, — з письменниками треба пильнувати. Хтозна, що вони вичворять. А раптом Енн зробить нас своїми героїнями?

— Я мала на увазі, що писати для друку — це величезна відповідальність, — суворо мовила тітонька Джеймсіна. — Сподіваюся, Енн це розуміє. Моя донька теж писала оповідання, перш ніж поїхала з місією до Індії, але тепер вона присвятила себе вищій меті. «Ніколи не пиши ані рядка, який тобі соромно буде зачитати на власнім похороні» — таке було в неї гасло. Раджу й тобі це пам’ятати, Енн, коли ти збираєшся шукати літературної слави. Хоча, — спантеличено додала тітонька Джеймсіна, — Елізабет чомусь завжди сміялася, коли про це говорила. Не знаю, як то їй спало на думку стати місіонеркою. Я рада, що вона нею стала, і молилася про це, та… краще б вона нею не ставала.

І тітонька Джеймсіна здивувалася, чому всі ці безтурботні дівчата довкола неї весело сміються.

Увесь той день очі Енн сяяли щастям; нові літературні замисли проростали й розпускали бруньки в її умі. Радісне сп’яніння не покидало її й на прогулянці, яку влаштовувала Дженні Купер, і навіть вигляд Гілберта й Крістіни, котрі йшли попереду них із Роєм, не міг затьмарити сяйва її райдужних сподівань. Утім, вона не аж так була відірвана від справ земних, щоб не помітити зовсім не граційної Крістіниної ходи.

«Та Гілберт, певне, дивиться тільки на її обличчя. Як усякий чоловік», — зневажливо подумала Енн.

— Чи будете ви вдома по обіді в суботу? — запитав Рой.

— Так.

— Тоді вас відвідають моя мати й сестри, — тихо мовив Рой.

Щось охопило Енн — і те «щось» можна було б означити як трепет, проте зовсім не радісний. Вона ще ніколи не зустрічалася ні з ким із членів Роєвої сім’ї й розуміла значення такої заяви. І тепер від незворотності, що чаїлася в цих словах, її кинуло в дрож.

— Я буду рада їх бачити, — безбарвно мовила Енн і занепокоїлася, чи справді це так. Звісно, вона мусить бути рада. Та чи не виявиться це для неї аж надто тяжким випробуванням? До Енн уже долинали чутки про те, в якому світлі розглядають Гарднери «захоплення» їхнього сина й брата. Певне, на цій суботній зустрічі наполіг сам Рой. Енн розуміла, що її будуть прискіпливо оцінювати. Із того факту, що вони погодилися відвідати її, дівчина збагнула, що їм хоч-не-хоч доведеться прийняти її як імовірного члена родини.

«Я просто буду собою. Не намагатимуся справити добре враження», — самовпевнено подумала Енн. А попри те, вона замислилася, яку сукню ліпше буде вбрати в суботу, і чи не пасуватиме їй нова висока зачіска більше, аніж теперішня, тож це дещо зіпсувало їй прогулянку. Надвечір Енн постановила собі вбрати коричневу шифонову сукню, а зачіску лишити звичну.

У п’ятницю по обіді в жодної із чотирьох дівчат не було занять у коледжі. Стелла присвятила вільний час написанню доповіді до наступного засідання Товариства філоматів і тепер сиділа за столиком у кутку вітальні посеред купи безладно розкиданих аркушів і чернеток. Вона незмінно запевняла, що нічогісінько не здатна написати, коли не скидатиме закінчених аркушів на підлогу. Енн, у фланелевій блузці й саржевій спідниці, із волоссям, трішки розкуйовдженим після вітряної дороги додому, сиділа на підлозі, дражнячи кицьку Сару курячою кісточкою. Джозеф і Смалько скрутилися клубками в неї на колінах. Теплий солодкий запах ширився по всьому домі — то куховарила Прісцилла. Невдовзі вона, з борошном на носі й у великому недоладному фартуху, зайшла до вітальні, щоб продемонструвати тітоньці Джеймсіні свій шоколадний торт.

У цю найдоречнішу мить пролунав стукіт у вхідні двері. На нього не звернув уваги ніхто, окрім Філ, котра підхопилася й відчинила в надії побачити служку із крамниці, де вона того ранку замовила капелюшок. На порозі стояла пані Гарднер із доньками.

Енн безтямно зірвалася на рівні ноги, скинувши з колін двох обурених котів, і машинально переклала кісточку із правої руки до лівої. Прісцилла, котра мусила би пройти через усю вітальню, щоб повернутися назад на кухню, заметушилася, розгублено пхнула свій торт попід диванну подушку й кинулася сходами нагору. Стелла почала хапливо збирати розкидані аркуші. Незворушні лишилися тітонька Джеймсіна та Філ. Завдяки їм невдовзі заспокоїлися всі, навіть Енн. Прісцилла спустилася вмита й без фартуха, Стелла прибрала довкола себе, Філ тим часом рятувала ситуацію потоком невимушеної балачки.

Пані Гарднер була жінкою худою, високою та вродливою, елегантно вбраною й сердечною, хоч сердечність ця здавалася дещо вимушеною. Аліна Гарднер нагадувала друге видання матері, щоправда, без жодної сердечності. Вона щосили намагалася поводитись люб’язно, та вдалося їй хіба що бути зарозумілою й зверхньою. Дороті Гарднер була струнка, усміхнена й зі збитошним поглядом. Енн знала, що Дороті — улюблена Роєва сестра, тож одразу відчула до неї симпатію. Вона була б дуже схожа на Роя, якби мала глибокі мрійливі чорні очі замість веселих горіхових. Завдяки їй та Філ відвідини минули дуже приємно, коли не зважати на відчуття легкої напруги в повітрі та ще дві притичини. Джозеф і Смалько, покинуті напризволяще, улаштували веселу гонитву, впродовж якої обидва вистрибнули на коліна пані Гарднер і зіскочили з них. Пані Гарднер піднесла до очей лорнет і провела поглядом їхні стрімкі силуети — так, мовби ніколи не бачила котів, — а Енн, притлумивши дещо нервовий сміх, перепросила її, як могла.

— Ви любите котів? — запитала пані Гарднер ледь відчутним тоном зверхнього подиву.

Попри ніжні почуття до Смалька, Енн ніколи особливо не любила котів, але тон пані Гарднер її роздратував. Раптом вона згадала пані Блайт, яка так любила котів, що тримала їх у домі стільки, на скільки був згоден її чоловік.

— Славні тварини, правда? — лукаво запитала Енн.

— Я ніколи не любила котів, — байдуже відказала пані Гарднер.

— А я люблю їх, — озвалася Дороті. — Вони страшенно гарні й незалежні. Собаки надто добрі й віддані. З ними я почуваюся ніяково. А коти дивовижно людяні.

— У вас тут такі милі порцелянові песики. Можна мені роздивитися їх ближче? — запитала Аліна, прямуючи до камінної полиці й мимохіть стаючи винуватицею другого інциденту. Узявши в руки Магога, вона всілася на ту саму подушку, під якою Прісцилла заховала свій шоколадний торт. Прісцилла й Енн обмінялися розпачливими поглядами, але вдіяти нічого не могли. Статечна Аліна сиділа на подушці й базікала про порцелянових песиків аж до самісінького кінця візиту.

Дороті на хвилинку затрималася, щоб потиснути руку Енн і палко шепнути:

— Я знаю, ми з вами подружимося. Рой мені все про вас розповів. Я єдина, з ким він може поговорити, бідолашний — мамі й Аліні не звіришся. Ох, дівчата, як вам тут, напевне, весело живеться! Ви дозволите мені приходити в гості частіше?

— Приходьте, коли забажаєте, — сердечно відказала Енн, утішена, що бодай одна з Роєвих сестер виявилася милою дівчиною. Вона розуміла, що напевне ніколи не полюбить Аліни, та й Аліна ніколи не полюбить її, хоч прихильність пані Гарднер, імовірно, ще вдасться відвоювати. Та загалом Енн зітхнула з полегкістю, коли тяжке випробування лишилося позаду.

— скрушно процитувала Прісцилла, піднімаючи подушку. — Цей торт тепер можна назвати «пласким жартом». І подушка зіпсована. Я завжди знала, що п’ятниця — нещасливий день.

— Люди, які просять переказати, що прийдуть у суботу, не повинні з’являтися в п’ятницю, — мовила тітонька Джеймсіна.