Енн із Острова Принца Едварда: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як гарно, — сказала Діана. — Дивися, Енн, здається, що там теж є земля. Отой довгий край бузкової хмари — це берег, а за ним небо, ясне й золоте, наче море.

— Я так би хотіла попливти туди в місячному човнику, про який написав колись у творі Пол, пам’ятаєш? — відповіла Енн, виринаючи із замрії. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайшли б там наші минулі дні — усі ті давні, квітучі весни? Ті квіти, що бачив там Пол — чи то ж не троянди, які цвіли колись і для нас?

— Не кажи так, — дорікнула Діана. — Бо мені здається, що ми старі баби, для яких усе в житті проминуло.

— Мені самій так здається, відколи я почула про бідолашну Рубі, — відповіла Енн. — Якщо правда, що вона помирає, то й решта сумних речей теж можуть бути правдою.

— Ти ж не будеш проти, якщо ми на хвильку забіжимо до Елайші Райта? — запитала Діана. — Мама просила віднести тітці Атоссі цей глечик із варенням.

— А хто ця тітка Атосса?

— Хіба ти не чула? Вдова Семсона Коутса зі Спенсервейла. А тіткою вона доводиться дружині пана Райта й татові. Узимку помер її чоловік, вона лишилася самотня й зовсім без грошей, тож Райти взяли її до себе. Мама вважала, що її годилося б запросити до нас, але тато заявив, що в однім домі з тіткою Атоссою нізащо не житиме.

— Вона така бридка? — неуважно запитала Енн.

— Ти збагнеш, яка вона, ще доки ми встигнемо звідти втекти, — багатозначно відповіла Діана. — Тато каже, що лице в неї, мов сокира, бо так само розтинає повітря, а язик іще гостріший.

Був пізній вечір, проте тітка Атосса сиділа на кухні в будинку Райтів і різала картоплю для висаджування. На ній був старий полинялий халат; сиве волосся розкошлалося й стриміло навсібіч. Тітка Атосса не любила, коли її заставали нечупарою, тому злостивості на припоні не тримала.

— То ви і є Енн Ширлі? — запитала вона, коли Діана відрекомендувала їй Енн. — Так, я про вас дещо чула. — Тон її свідчив про те, що вона не чула нічого доброго. — Пані Ендрюс мені казала, що ви повернулися додому. Вона запевняє, буцім ви посправнішали.

Певна річ, тітка Атосса вважала, що у вроді Енн є ще безліч вад. Вона ні на мить не покинула різати картоплю, і робила це дедалі енергійніше.

— Вас, певне, і припрошувати сісти не варто, — дошкульно завважила тітка Атосса. — Звісно, для вас тут нічого цікавого немає, усі пішли.

— Це вам від мами — глечик ревеневого варення, — чемно відповіла Діана. — Вона зварила його нині й подумала, що вам смакуватиме.

— Дякую, — скривилася тітка Атосса. — Хоча у твоєї матері варення засолодкі. Я ніколи їх не любила. Ну, та може, і скуштую. Апетит у мене цієї весни нікудишній. І здоров’я кепське, — натхненно вела далі тітка Атосса, — але я тримаюся. Ті, хто не працює, тут не потрібні. Чи не могли б ви віднести це варення до комори, якщо то буде для вас не завеликий клопіт? Я не маю часу — мушу покінчити із цією картоплею нині ж. Ви — такі дами — цього, певне, у житті не робили, щоб ручок не закаляти.

— Я завжди різала картоплю до висадження, поки ми не здали своєї ферми в оренду, — усміхнулася Енн.

— А я й досі ріжу, — засміялася Діана. — Минулого тижня три дні над картоплею ниділа. Хоча, звісно, — лукаво докинула вона, — опісля того змащувала пальці лимонним соком і на ніч одягала рукавички.

— Мабуть, надибала це в одному з тих дурних журналів, яких ти аж забагато читаєш, — пирхнула тітка Атосса. — Дивно, що мати тобі дозволяє. Ну, та вона тебе віддавна розпестила. Коли Джордж побрався з нею, ми всі казали, що вона не буде йому доброю жінкою.

І тітка Атосса тяжко зітхнула — так, мовби всі її найчорніші побоювання щодо шлюбу Джорджа Баррі справдилися цілковито й невтішно.

— Уже йдете? — запитала вона, коли дівчата підвелися. — Звісно, що то вам за радість — теревенити зі старою бабою. Шкода, що хлопців немає вдома.

— Ми хотіли ще забігти до Рубі Джилліс, — пояснила Діана.

— Еге ж, вам усяка відмовка згодиться, — люб’язно підтакнула тітка Атосса. — Забігли, вибігли й не привіталися, як слід. То вас, певне, цього вчать по коледжах. А з Рубі Джилліс краще тепер не знатися. Лікарі кажуть, що сухоти страх які чіпкі. Я знала, що Рубі неминуче схопить якусь заразу, вештаючись восени без діла в тому Бостоні. До таких непосидючих завжди щось прилипає.

— Ті, хто нікуди не їздять, часом теж хворіють, а іноді навіть умирають, — серйозно заперечила Діана.

— Тоді вони бодай не мають у цьому провини, — переможно відказала тітка Атосса. — Діано, кажуть, у тебе весілля в червні.

— Це лише балачки, — зашарілася Діана.

— То ти не зволікай, — значущо проказала тітка Атосса. — Ти скоро й зів’янеш. Усе, що в тебе є — це кучері й гарненьке личко. А всі Райти такі вітрогони. Вам же, панно Ширлі, слід носити капелюха. У вас непристойно веснянкуватий ніс. І, Боже милий, які руді коси! Ну, та всі ми такі, якими створив нас Господь. Моє шанування Маріллі Катберт. Вона жодного разу не зайшла до мене, відколи я оселилася в Ейвонлі, та певне, мені нарікати годі. Катберти завжди кирпу звикли гнути.

— Ото жахлива жінка, — задихано проказала Діана, тікаючи стежиною разом із Енн.

— Вона гірша за панну Елізу Ендрюс, — відповіла Енн. — Але ти подумай — усе життя прожити з іменем Атосса! Хіба тут важко стати дошкульним і злим? Їй варто було б уявити, що її звуть Корделією. Я думаю, їй це могло б зарадити. Принаймні мене це рятувало тоді, коли я ще не любила імені Енн.

— Джозі Пай, коли стане доросла, буде саме така, — мовила Діана. — Джозина мати й тітка Атосса — двоюрідні сестри. Ох, я рада, що все вже скінчилося! Вона така злюча й завжди все поверне лихим боком. Тато розповідає про неї одну кумедну історію. Якось у них, у Спенсервейлі, був пастор — дуже добрий і побожний, але глухуватий. Звичайної розмови він майже ніколи не чув. А щонеділі в церкві провадилися молитовні зібрання, де всі присутні по черзі підводилися й проказували молитву чи котрийсь із біблійних віршів. І от одного вечора підхопилася тітка Атосса. Вона почала не молитися чи проповідувати, а ганити кожного, хто був у церкві, усіх називаючи поіменно, переповідаючи всі їхні вчинки й провини — і так пригадала усі сварки й плітки за минулі десять років. Кінець кінцем вона заявила, що ціла та церква в горопашному Спенсервейлі їй бридка, що більше ніколи вона не переступить її порогу й сподівається, що найтяжча кара спіткає кожного з її пастви. Тоді нарешті задихалася й сіла, а пастор, який не чув ні словечка з її промови, сказав дуже урочисто: «Амінь! Нехай зглянеться Господь усемогутній на молитву нашої сестри». Шкода, що ти не чула, як тато це розповідає.

— До речі, про оповідання, Діано, — довірливо проказала Енн. — Знаєш, я віднедавна й собі думаю, що могла б написати дещо… таке, щоб годилося для друку.