Снігова королева (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді вона пішла додому, посадила зерня, й незабаром виросла велика гарна квітка. Вона нагадувала тюльпан, але її пелюстки були щільно стулені.

— Яка прекрасна квіточка! — замилувалась жінка і доторкнулася вустами до червоно-золотих пелюсток. Щойно вона це зробила, квітка розпустилася, — виявилося, що це й справді тюльпан. Усередині квітки, поміж оксамитових тичинок сиділа тендітна, мила дівчинка. На зріст вона була зовсім крихітна — не сягала навіть половини великого пальця, тому її назвали Дюймовочка.

Гарненько оброблена шкаралупка від горіха служила їй колискою; ліжечко було застелене синіми пелюстками фіалок, а замість покривальця була пелюстка троянди. Тут Дюймовочка спала вночі, а вдень вона бавилась на столі. Жінка поставила там глибоку тарілку, наповнену водою. Довкола неї лежали гірлянди квітів зі стеблами, зануреними у воду, а на поверхні води плавала велика пелюстка тюльпана, що була для Дюймовочки човником. Крихітна дівчинка сідала в нього й плавала від берега до берега, загрібаючи веслами з білих волосин із кінської гриви. Дивитися на це було справді приємно. А ще Дюймовочка так ніжно й гарно співала, що можна було заслухатися.

Однієї ночі, коли дівчинка спала у своєму милому ліжечку, величезна бридка жаба залізла крізь розбите скло у вікні й стрибнула на стіл. Дюймовочка мирно лежала під ковдрою з трояндової пелюстки.

— Якою ж вродливою дружиною могла би вона стати для мого синка! — промовила жаба, а далі схопила шкаралупку, в якій лежала спляча Дюймовочка, й вистрибнула через вікно у садок.

Жаба жила разом зі своїм сином на болотистих берегах широкого струмка, що протікав у садку. Син був навіть потворнішим, ніж його матінка, і коли він побачив милу дівчинку в охайному ліжечку, то спромігся лише проскреготіти:

— Ква-ква-ква!

— Не так голосно, ти її розбудиш! — вгамувала його жаба. — Дівчина може злякатись і втекти, а вона ж легенька, як пушинка. Ми поставимо її ліжечко на листок водяної лілії посередині струмка; він для неї буде, наче острів, вона занадто маленька й легенька, щоб утекти. Поки вона буде тут, ми зробимо окрему хатку на болоті, там ви з нею будете жити, коли одружитеся.

Посередині струмка і справді росло кілька водяних лілій із широкими листками, що плавали на поверхні води. Стара жаба підпливла до найбільшого листка зі шкарлупкою, де й досі спала Дюймовочка. Крихітна дівчинка прокинулася вранці й гірко заплакала, побачивши, де вона опинилася. Вона сиділа на широкому зеленому листку посеред плеса — берег здавався недосяжним. Тим часом стара жаба метушилась, прикрашаючи свою болотяну хатину очеретом і жовтими квітами, — вона хотіла, щоб помешкання припало до душі майбутній невістці. Потім жаба попливла зі своїм бридким сином до листочка, де залишила бідолашну Дюймовочку, — хотіла взяти гарненьке ліжечко й принести його до весільних покоїв.

Стара жаба низенько вклонилась дівчинці й сказала:

— Знайомся, це мій синочок. Він буде тобі чоловіком, й ви будете жити довго й щасливо у болоті біля струмка.

— Ква-ква-ква! — ось і все, що зміг сказати її син.

Жаба взяла маленьке гарненьке ліжечко й попливла собі, лишивши Дюймовочку на зеленому листку, де дівчинка сиділа й плакала. Вона не могла змиритись із тим, що їй доведеться жити зі старою жабою й прийняти її бридкого сина за чоловіка. Маленькі рибки, що плавали поблизу, бачили жабу й чули її слова.

Вони вистромили свої голови з води, щоб поглянути на дівчинку. Одного погляду вистачило, щоб помітити, наскільки вона вродлива. Рибкам було дуже шкода, що такій красуні доведеться жити з потворними жабами.

— Ні, так не годиться! — вирішили вони. Потім зібралися усі біля зеленого стебла, що тримало листок, де сиділа Дюймовочка, й перегризли стебло! Листочок поплив униз по струмку, несучи Дюймовочку далі й далі від берега.

Дюймовочка пропливала повз багато міст, і пташки бачили її й щебетали:

— Яка гарненька крихітка!

А листок плив усе далі й далі, аж приніс дівчинку в чужі краї. Незабаром на листок сів гарненький білий метелик. Дюймовочці було приємне його товариство, а ще вона була рада, що жаба більш не зможе до неї добратися. До того ж довкола були чудові краєвиди, сонячні промені відбивалися від води, й вона блищала, мов золота. Дівчинка зняла з себе пояс і зав’язала один його кінець довкола метелика, а другий міцно закріпила на листку. Тож тепер крихітний човник рухався значно швидше, несучи на собі маленьку Дюймовочку.

Зненацька поруч пролетів великий хрущ. Він поглянув на дівчинку, схопив її за тоненьку талію й полетів разом з нею на дерево. Зелений листок й далі плив струмком, а метелик летів разом з ним, адже був прив’язаний і не міг звільнитися.

Ох, як же злякалась Дюймовочка, коли хрущ полетів разом з нею на дерево! Надто ж вона переживала за білого метелика, прив’язаного до листка. Якщо йому не вдасться звільнитися, він може загинути від голоду! Але хрущ не сушив собі мізки цим клопотом. Він сів поруч з Дюймовочкою на великому зеленому листку, пригостив її квітковим медом і сказав, що вона дуже гарненька, хоч і не схожа на хруща.

Але згодом зібралися усі хрущі й почали ганити Дюймовочку:

— Вона має всього дві ноги! — казали вони. — Це ж треба, яка негарна!

— Еге ж, — піддакували інші, — у неї навіть немає вусиків. А ще її талія — надто вже тонка! Пхе! Це створіння схоже на людину!

— О, вона просто потворна! — зійшлись на цій думці хрущі-панночки. Хоча, звісно, Дюймовочка була дуже вродлива.

Але хрущ, який забрав дівчинку з листка водяної лілії, повірив їм. Він більше не хотів із нею розмовляти — сказав тільки, що вона може йти, куди забажає. Потім спустився з нею з дерева й посадив на ромашку. Дівчинка розплакалася, бо подумала собі: така я потворна, що навіть хрущі не хочуть зі мною водитися. А насправді вона була найвродливішим створінням, яке тільки можна уявити, ніжною й тендітною, як пелюстка троянди.

Цілісіньке літо бідолашна Дюймовочка жила сама у густому лісі. Вона зіткала собі ліжко з травинок і почепила його під широким листком, щоб захиститися від дощу. Вона збирала мед із квіток для їжі, й кожного ранку пила росу з листочків. Так минуло літо, а потім осінь, й настала зима — довга, холодна зима. Птахи, які так гарно співали їй, відлетіли в теплі краї, дерева стояли безлисті, а квіти зів’яли. Великий листок конюшини, який слугував їй прихистком, скрутився і зів’яв. Дюймовочка страшенно змерзла. Її одяг порвався, та й сама дівчинка була така слабка і тендітна, що змерзла ледь не до смерті. Незабаром почало сніжити. Кожна сніжинка, що падала з неба, була для неї завбільшки з лопату снігу, адже вона була заввишки лише один дюйм.

Вона загорнулась у сухий листок, що тріснув посередині, й тряслася від холоду. Біля лісу, де вона жила, було поле, на якому росла пшениця. Зерно вже давно зібрали. На полі лишилась лише суха стерня, що стирчала з мерзлої землі. Для Дюймовочки йти цим полем було все одно, ніби пробиратися крізь височезний ліс. Бідолашка тремтіла від холоду. Зрештою вона придибала до нірки, де жила польова миша. Помешкання було тепле й затишне, з коморою, повною зерна, з кухнею і чудовою їдальнею. Бідолашна Дюймовочка стояла під дверима, як маленька жебрачка, й просила дати їй бодай маленький шматочок ячмінного зернятка, вона ж бо не мала й крихти в роті вже кілька днів.

— Бідна крихітко, — сказала польова миша, що мала добре серце, — заходь сюди, в тепло. Я тебе нагодую.

Польовій миші дуже сподобалася Дюймовочка, тож вона запропонувала: