Італійські казки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! — стріла вдома Чікко його мати.

— Коло криниці, — відповів Чікко.

— Коло криниці? — жахнулася мати. — І тебе не вхопив велетень?

— Який там велетень? — відповів Чікко. — То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало.

Як зачули таке к’янці — й канат випустили з рук.

— А ти де це був? — запитали ізнельці Беппо.

— Біля криниці, — відповів той.

— Як — біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон?

— Яке там військо! — відповів Беппо. — То к’янці стріляли в наше опудало.

Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому. Отак і зосталось усе на колишніх місцях — і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.

Кола-риба

У місті Мессіні, неподалік від берега Мессінської протоки, стояла колись бідна хатина. В тій хатині жила вдова рибалки з сином-одинаком, якого звали Кола.

Хлопець народився й зростав біля моря. Море було йому як рідна домівка. Проте його мати боялася моря, бо воно забрало в неї батька й брата, а згодом і чоловіка. Тож тільки було відпливе Кола від берега, як мати вже й гукає.

— Сину, вернись! Вернись мені зараз!

І Кола завжди вертався.

Та одного разу, коли мати покликала його, він тільки засміявся, помахав рукою і поплив далі.

Тоді мати зопалу гукнула йому вслід:

— Коли тобі море дорожче за матір, то й живи собі в ньому, як риба!

Звісно, мати не зичила синові зла. Вона просто розсердилась, що хлопець її не послухався.

А трапилося так, що ті слова почув лихий чаклун, і Кола справді перейшов жити до риб у море.

Сердешна мати чекала-чекала сина та й не дочекалася — з горя заслабла і за кілька днів померла.

Стала пусткою самотня хатина коло берега Мессінської протоки і ще дужче похилилась. Та щороку в той день, коли мати промовила необачні слова, Кола підпливав до берега й сумно дивився на хатину, в яку він уже ніколи більше не повернеться.

У такі дні мессінські рибалки, їхні дружини та діти не підходили близько до того місця. Не думайте, що вони, може, боялись Кола-риби: адже він був їхнім великим приятелем і помічником. Він розплутував їм сіті, коли їх заплутувало морське чудовисько — скат, виводив рибалок на косяки риби, попереджав про підступні морські течії, які так часто змінюють свій плин. Отож рибалки не підходили до старої хатини, тільки щоб дати Кола-рибі перебороти своє горе наодинці. Вони й самі так робили — свої радощі намагалися зустрічати вкупі, а лихом не ділилися ні з ким.

Дійшли чутки про Кола-рибу до короля, і той захотів побачити таке диво. Король наказав морякам передати Кола-рибі це своє бажання.

Одного дня на світанку матрос шхуни-вітрильника помітив, як на хвилях у відкритому морі грається, немов дельфін, Кола. Матрос приклав до рота долоні й щосили гукнув:

— Гей, Кола-рибо, пливи до Мессіни! Там з тобою хоче побалакати король.

Кола негайно поплив до берега. Опівдні він був уже біля палацу, на мармурових сходах, що вели з берега в море.

Начальник берегової сторожі доповів про прибуття Кола-риби воротареві, воротар — молодшому лакеєві, молодший лакей — старшому камердинерові, а вже старший камердинер наважився доповісти королю.