Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.
Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческо братом.
Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческо, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками — торбою та києм.
Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позаду себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна, як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:
— Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім заморилася. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки я вже стоптала черевиків!
І вона стягла з воза ряднину, а на возі — повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.
А Смерть усе бурчить, не вгаває:
— Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческо: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу путь.
— Та що ж, — відказує їй Франческо, — недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.
Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.
— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.
І Смерть потяглася до Франческо своїми кістлявими руками. А Франческо як крикне:
— Смерть — у торбу!
І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!
Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба. А йшов він до Кренського озера.
От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:
— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька, — сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.
Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом. Франческо ж підійшов до берега й гукнув:
— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!
І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.
— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.
— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.
— Не розповідай, не треба, — відказала фея. — Я добре все знаю.
— Я користався твоїми дарунками, як міг, — сказав Франческо. — Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чекає на мене Смерть?
— Слухай, — сказала тоді фея. — Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческо!
Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.
Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.
У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.
Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.