Аладдін і чарівна лампа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О синку, що з тобою? Може, в тебе щось болить? Та що таке з тобою коїться, розкажи своїй матері! Я бачу, що ти сьогодні сам на себе не схожий, навіть не балакаєш зі мною.

Проте Аладдін мовчав, ніби й не до нього мовилося.

Заледве мати вмовила Аладдіна трохи перекусити. Після цього він ліг у ліжко, але так і не заснув тієї ночі, все перевертався з боку на бік і шепотів подумки: «О всеблагий! Яка ж вона вродлива!..». Образ коханої стояв йому перед очима.

Уранці жінка зауважила, що її син став ще дивнішим. Вона розгубилася і не могла збагнути, що саме тривожить її сина. Жінка подумала, що він занедужав, і приступила до нього з такими словами:

— О дитино рідна, якщо ти занедужав, якщо в тебе щось болить, тільки скажи! Я піду по лікаря, щоб він оглянув тебе. У нашому місті живе лікар, чужинець, він лікує самого султана. Подейкують, що він творить дива…

— О матусю, не хвилюйся даремно. Твій син здоровий. А якщо тобі цікаво знати, що зі мною коїться, то розповім. Учора я ослухався наказу султана і, замість того, щоб сидіти вдома, сховався за дверима лазні й дочекався, доки під’їхала Бадр аль-Будур. Перед входом вона відхилила покривало і я побачив, яка вона прекрасна. Слава тому, хто створив її такою досконалою! Я закохався з першого погляду! Усю ніч я думав тільки про неї і не спав до самого ранку. І ось що я надумав, о матусю: без неї мені життя немиле, тож я піду до султана просити її собі за жінку!

Почувши таке від сина, мати подумала, що він не при розумі.

— О синку, що це ти таке кажеш? Та ти збожеволів, горе мені, нещасній матері! Ти справді надумав свататися до єдиної доньки султана?!

— О матусю, — спокійно відповів їй Аладдін, — я не з’їхав з глузду. Я прийняв рішення, тож ніщо і ніхто не змусить мене змінити його. Бадр аль-Будур буде моєю дружиною, чого б мені це не коштувало.

— Заклинаю тебе самим життям, о синку, — умовляла мати Аладдіна, — навіть не виказуй уголос тих своїх нездійсненних бажань, щоб хтось, бува, не почув їх і не подумав, що ти збожеволів! Облиш ці думки! Кому ж до снаги попросити за жінку доньку самого султана?! Хто насмілиться це зробити? Хіба ти вельможа чи емір, щоб свататися до султанової доньки? Це ж безглуздя, схаменися, доки не пізно!

— О матусю! — благально мовив Аладдін, — Лише ти зможеш випросити у султана його доньку для мене! Я молю тебе піти до нього з таким проханням.

— О, нехай Аллах цьому завадить, мій синку! Чи ж я також з’їхала з глузду, як оце ти?! — сказала мати Аладдінові. — Забудь, ще раз тобі кажу, і думати про таке! Лишень подумай, про що ти просиш. Ну хто ти такий, щоб бажати собі за дружину не кого-небудь, а султанівну?! Син кравця! Та ще й нікудишнього! Та біднішого за твого батька не було у цілому місті. А я, твоя мати, хто така? Хто бідніший за нас? Я походжу зі злидарського роду! То хіба погодиться султан видати за тебе заміж свою доньку? Гідна їй пара — це якийсь цар чи султан, рівний їй за станом і благородством.

Аладдін уважно вислухав усе, а потім відповів:

— О матусю, я й сам думав про все те, що ти тільки-но мені говорила. Я пам’ятаю, що бідняцький син. Але це не перешкода для мене. Я не відступлю. Я щиро вірю, що ти не відмовиш своєму єдиному синові і виконаєш моє прохання, інакше я помру з туги за коханою. Ти ж цього не хочеш?

Щирі слова сина розчулили бідолашну матір, вона лагідно і розгублено сказала:

— О синочку, кровинко моя! Крім тебе одного, в мене нікого немає у цілому світі! Найбільше я б хотіла, щоб ти одружився, і раділа би твоєму щастю, адже воно було б і моїм щастям також! Але ж потрібно шукати собі до пари рівню. Родичі дівчини, яку я побажаю взяти собі за невістку, спитають мене, яким ремеслом ти заробляєш собі на життя. Навіть перед такими самими, як ми, мені буде соромно через те, що в тебе немає ані ремесла, ані землі, ані саду. А як же з нашими злиднями показатися на очі султанові? Поважніший від нього хіба що пророк! Ти собі як знаєш, синку, але я раджу тобі ще раз все зважити і схаменутися. А навіть якби я погодилася піти з твоїм проханням до султана, щоб допомогти тобі, то накликала б на нас лише біду і його гнів, адже це дуже зухвало! Хтозна, може, нас навіть покарають смертю за таку неповагу до султана. Мені забракне сміливості, крім того, я навіть не уявляю, як можна потрапити до його палацу. І що мені принести йому в дар, адже це не жарти — явитися до султана без дарунка. До султанів не ходять без підношень! Наш султан добрий і ласкавий, він ніколи не прожене свого підданого, котрий прийде просити захисту від кривдника або допомоги знайти правильне рішення у суперечці. Він великодушний і щедрий, виявить милість і до того, хто її у нього проситиме. Але ж ніхто не посміє нічого просити у султана, якщо він не заслужив нагороди перед султаном або перед його країною. А ти? Що ти зробив для султана чи його країни, щоб просити у нього милості, та ще й якої?! Таких дарунків султан не робить нікому за просто так. Ще раз тобі кажу, синку, ніхто не наважиться прийти до султана без подарунка, гідного його стану і величі. І я також не піду до нього з порожніми руками просити для тебе його доньку!

Дослухавши, Аладдін погодився із материними слова і сказав:

— О матусю, все, що ти говориш, правда. Я й сам про все це мав би подумати, але кохання до Бадр аль-Будур затьмарило мій розум. Я ні про що, крім її краси, не здатен думати.

І я не заспокоюся, поки вона не стане моєю. Матусю, ти нагадала мені дуже важливу річ, вона мені геть із голови вилетіла. Але тепер, коли я про це згадав, у мене з’явилася надія, що у нас усе вийде. І я ще більше зміцнів у своєму намірі відправити тебе до султана і посватати для мене його доньку. А щодо звичаю дарувати вельможам дари, то ми, о матусю, будемо на висоті! Для батька царівни я маю такий дар, кращого за який йому ще ніхто не дарував, бо того, що маю я, не має жоден земний цар. Це плоди з диво-саду, який буяє у підземеллі. Я, наївний, гадав, що то скельця-кришталики, але тепер, перевіривши все у тямущих людей, я впевнився, що то справжнісінькі самоцвіти! Я спілкувався з торговцями коштовним камінням, часто ходив до них і дізнався, о матусю, що ці плоди безцінні. Але мені не шкода віддати їх за милу серцю царівну. Матусю, знайди наш порцеляновий таріль, принеси його, а я насиплю стільки коштовностей, скільки туди вміститься. Ось що отримає султан від тебе у подарунок! Я певен, що після цього султан прийме тебе привітно і вислухає все, що ти йому говоритимеш. О матусю, якщо ти зробиш цю справу, то я, твій син, житиму щасливо, і ти будеш також щасливою, а якщо ні — я просто загину з туги за коханою. Я бачу, що ти вагаєшся. Навіть не сумнівайся у цінності такого дарунка! Повір, я безліч разів носив свої коштовності на ювелірний базар, але нікому їх не показував. Я бачив, які камені продають торговці за тисячі динарів, та вони не можуть зрівнятися з моїми диво-самоцвітами ні розмірами, ані яскравістю!

Тоді мати принесла Аладдінові порцеляновий таріль, а він наповнив його найбільшими й найкрасивішими зі своїх самоцвітів, що виблискували, мов десяток сонць разом. Вражена мати аж зажмурилася. Зачарована їхньою красою і сяйвом, вона милувалася ними, та все ж не була певна, чи й справді вони такі коштовні.

А вдоволений Аладдін сказав їй:

— То що, матусю, чи гідний такий подарунок будь-якого вельможі, а хоч би й самого султана? З таким не страшно йти, еге ж? Присягаюся Аллахом, тобі не буде соромно за свого сина, бо жоден земний цар не зможе потішити султана кращим дарунком! Султан тебе прийме як найповажнішу гостю. Не відмов мені, о матусю, візьми таріль із самоцвітами та сміливо іди до султанського палацу.

— О синку, — відповіла мати Аладдіна, — тепер я бачу, що цей подарунок справді цінний і що ніхто інший не зможе подарувати такого султанові. Та як я посмію просити в нього його доньку для тебе? Коли, синку, він спитає мене, чого мені треба, я від страху онімію. Та навіть якщо й наберуся сміливості і скажу: «О владико, я хочу породичатися з тобою і прошу віддати твою доньку за мого сина Аладдіна», — він подумає, що я причинна, і накаже вивести мене з ганьбою. Приниженою покину я султанський палац. Найрозумніше я вчинила б, якби нагадала тобі, о синку, що ця затія може скінчитися нашою смертю, але щоб зробити тебе щасливим, я погоджуся й на це. Уявімо, що султан прийняв мене, отримавши такий достойний подарунок, і навіть вислухав моє прохання з належною повагою. А потім він спитає, хто ти такий, якими маєтками володієш і які твої доходи. Що я маю на це йому відповісти? А він обов’язково питатиме про це, коли почує, що я сватаю його єдину доньку за тебе.

— О матусю, — відповів Аладдін, — не питатиме він нічого такого. Коли він побачить ці самоцвіти, то одразу зрозуміє, хто я такий. А якщо й спитає, пообіцяй йому, що про це він дізнається трохи згодом. А я знайду гідну відповідь, будь певна. І не думай, що нашу справу буде дуже важко владнати. Усе набагато простіше. А ти уявляєш собі найгірше, додаючи мені жалю. Адже ти знаєш, що із чарівною лампою ми можемо все! Якщо самі не впораємося, то маємо до кого звернутися за допомогою.

— Слухаю і виконую, дитино моя! — відповіла мати Аладдіна. — Та сьогодні вже пізня година, але завтра, якщо буде на те воля Аллаха, я піду до султана, щоб зробити тебе щасливим.

І вона усеньку ніч розмірковувала про те, що пообіцяла синові. Її заспокоїло те, що Аладдін нагадав про лампу. Вона знала: завдяки їй повернеться до сина з тією відповіддю, якої той прагне. Зранку вона спокійно збиралася виконати доручення сина. Аладдін же, навпаки, хвилювався. Коли він побачив, якою упевненою стала його мати, заручившись підтримкою чарівної лампи, подумав, що вона може комусь проговоритися про неї. Тому вирішив застерегти її:

— О матусю, прошу тебе, нікому й словом не обмовся про чарівну лампу, бо вона — запорука нашого благополуччя. А не стане її — то й щастя наше пропаде, загинемо у злиднях.

— Про це не турбуйся, синку! Чи ж я нерозумна, щоб комусь про неї розповідати?